Африка: подих життя

шаман

В той чи інший час кожен школяр у франкомовній Африці читав напам’ять цього вірша:
Більше прислухайтесь
До речей, ніж до людей.
Почуєте голос Вогню,
Прислухайтесь до голосу Води,
Прислухайтесь, як на Вітрі
Хлипають чагарники:
То подих померлих Предків,
Які звідси не пішли
Вони не спочивають під Землею,
Вони не мертвяки.

Вірш сенегальського поета Біраго Діопа (1906—1989) «Подихи» дає уявлення про простір, в якому існує людина. Скрізь живі істоти виходять за межі того місця, де вони перебувають, не прив’язані до конкретного місця свого проживання, вони володіють чимось більшим, ніж тіло. Постійно видима лише одна сторона людини, інша ж лишається схованою від зору. Цим поділом пояснюється і важливість тіні, яку відкидає людина, тіні або нижньої сторони тіла. Тлумачене в такий спосіб потойбіччя є менш метафізичним поняттям, аніж те таємниче, що закорінене в матеріальній дійсності, її душа, енергія і «подих».

Діопів вірш, що звучить мов натхненна пісня, є запрошенням зрозуміти «подихи», які вселяють енергію в речі: вогонь, воду, вітер, траву, чагарники, хатини, жіночі груди, ліси. Це перелік повсякденних речей, опис сільського африканського довкілля. Недоречною була б критика того, що Вогонь, Вода, Предки, Земля у Діопа починаються з великої літери. Для духу померлих або божеств цілком природна річ — знаходити своє втілення у цих явищах. За африканською традицією, божества зазвичай — щось цілком приступне.
Божества — то подих Всесвіту. Африканські релігії можна описати як спробу визначити природу з погляду життєвої сили та гармонії. Ось чому для їхнього опису часто вживається слово «анімізм». Поет запрошує нас прислухатись до «голосу Вогню», «голосу Води» чи до того, як «хлипають чагарники», оскільки вони є плавильним тиглем енергії, місцем, де панує світова гармонія.

Незбагненна суть «подиху» передбачає частку космічної сили, яка підтримує природну рівновагу. У Західній, Центральній, Східній та Південній Африці люди вважаються невід’ємною частиною природи. Поняття панування над природою чи її використання не існує. Релігія, мабуть, примножує космічну енергію, складником якої є люди. Неповага до природи розглядається як нестача енергії або цілковите знесилення. Немає таких речей, як гріх або провина. Жертви призначені для відновлення поля життєвих сил. Ніхто не вільний від цієї системи. У релігіях вуду з узбережжя Бенінської затоки жерця-посередника, який не може більше піклуватися про поповнення енергії через хворобу або похилий вік, просто проганяють, оскільки його неспроможність загрожує природі та суспільству. Полум’я світу може бути погашеним, але допускати цього не можна: полум’я завжди має палати.

Як ми зазначили на початку, «полум’я», «подих» або природна енергія — то не щось таке, що є «по той бік» світу, а радше таємниця світу, його внутрішнє єство. В іншому місці Діоп пише, що:
Померлі ніколи не відходили,
Вони перебувають у Тіні, яка світиться,
І в Тіні, яка поглиблюється,
Вони криються в шелесткому дереві…
Вони є в Хатині, вони є в Юрмі,
Мертві не мертвяки.

Себто видимий світ зрощений зі своїм невидимим двійником, і межа між життям та смертю стирається. «Видимий» повинен стежити за «невидимим», «тіло» за «подихом». Отже, є тільки живі, видимі або невидимі. Життя побудоване так, що видимі мають висловлювати глибоку вдячність невидимим і бути до них доброзичливими. Ось чому проказувань молитов до божеств і духів, як і складань їм жертвопринесень, виконується з великою шанобою. У вівтарях чи монументальних храмах при цьому немає потреби. Ритуальні чи інші релігійні звичаї справляються вдома, з допомогою щоденної їжі та питва — щойно зібраного збіжжя та води, яка розбризкується по сухій долівці, неначе вино перед випивкою.

ПОКЛОНІННЯ МЕРТВИМ

Пильніше приглянувшись до вірша «Подих», ми завважуємо в ньому вказівки на безсмертя душі або принаймні натяки. Звичайно, ми думаємо про подих як сутність так само мінливу, як душа, що її ми уявляємо як щось непевне, майже як повітря, «віртуальне ніщо», як назвав її французький філософ Володимир Янкелевич. Це «віртуальне ніщо» відрізняє нематеріальну природу душі від абсолютного ніщо й означає душу, яка зростає, а отже переживає почуття тривоги, викликане наближенням смерті.

Ті моменти, коли душа «зростає» за межами життя, не є чимось на кшталт чистилища. Опинившись після вигнання між небом і землею, душа не годна знайти притулок у Бога, який у ній не зацікавлений. Легенди догонського народу з Малі розповідають, як Бог, створивши світ, покинув його, щоб вже ніколи не повертатись. Ексхоса з Південної Африки вважають, що Бог не тільки недосяжний, а й не журиться майбутнім людей, які мають самі дбати про себе з моменту їхнього створення. Отже, зловмисний чинить гвалт над душами, засланими у простір між небом і землею. Якщо вони прихоплюють із собою дитину, мисливця чи хворого, безпорадного багатія, то це означає, що вони наміряються просити повернути їх знову до життя. Таке трапляється тоді, коли вони стають чиїм-небудь «опікуном» чи «предком», іншими словами — додатковою енергією для живих.

Таким чином люди настроюються на джерело сили, подих Всесвіту, який здатний фізично промовляти органом плинного, прохолодного чи принаймні вологого повітря. У багатьох африканських мовах цей самий термін вживається на означення духу, дії подиху та дару мислення. Мертві також хочуть «дихати», їхній перехід з того боку життя в цей є свідченням того, чим вони були: ніби кваліфіковані «функціонери», вони виконували свої обов’язки щодо життя. Тож, якщо вони знову хочуть стати живими істотами, іншими словами, предками, для них слід споруджувати вівтарі і складати жертвопринесення, регулярно, постійно здійснювати ритуали.

Складені жертвопринесення відроджують життєву снагу мертвих, взагалі відновлюють рівновагу в світі. «Мертві відчувають спрагу», — твердять догонські посвячені. Живі покликані годувати мертвих. Цим самим вони запобігають енергетичному виснаженню мертвих, яке в даному разі трактується як «спрага». Ця «спрага» докучає родинам, які ще не спорудили вівтарів для вшанування їхніх померлих. Невиконання цієї умови ставить померлих у складне становище, і живим від цього не легше. Тривога і напруга поселяються в таких родинах, приречених потерпати від хвороб чи нещасних випадків.

Отут-то й з’являється посередник у подобі сільського віщуна або чаклуна. Він запевняє членів родини, що їх порятує лише поклоніння предкові. Предків слід повернути до життя: для цього в них треба вдихнути енергію, що міститься у крові та їжі, в тому, що необхідне для живих. Бо поки мертві залишаються не вшанованими, вони завжди будуть порушниками спокою живих. Щоб вони «акліматизувалися», треба зробити так, щоб вони забули про смерть. Є так звана «нелюдська земля» поза межами життя та смерті. Звільнити їх з цього переддвер’я пекла — єдиний спосіб повернути їм статус живих.

Як зазначав французький етнограф Марсель Гріоль, африканська релігійна думка — хвалебний гімн відновним силам води. Вода є подихом і родючим ґрунтом, у якому щось може закоренитися, започатковуючи всі сторони життя. Роздуми про потойбічний світ дозволяють живим і мертвим пити живу воду з того самого гарбузового бутля.

Автор: Німрод Бена Джаранг.


Posted in Африканська культура by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика