Африканські страждання

Африканці

- А похорони у них, як у нас весілля, – всі веселяться, танцюють, тому що проводжають небіжчика в світ Щастя і Радості. Кладовищ як таких немає. Покійного заривають у нього ж в будинку, під підлогою в спальній кімнаті. Особливо шанованих мерців родичі обмазують спеціальним складом з білої глини. Вона не пропускає повітря, і тіло не розкладається. А по великих сімейних святах цього особливо шанованого небіжчика викопують, відмивають, саджають за стіл на найпочесніше місце, кладуть перед ним їжу, наливають кокосову горілку, звертаються до померлого з тостами, просять його поклопотатися в світі Щастя і Радості за успіхи ще живих…

Ось такі страсті-мордасті розповідав нам представник «Аерофлоту» в державі Бенін Олександр Щадних. Африка – місце не для людей зі слабкими нервами. Це усвідомлюєш ще перед відльотом, коли лікарі, вибачте, паразитологи вколюють вам обов’язкові щеплення від різного африканського мору і з садистським азартом в очах захлинаючись розповідають про тропічних павуків-убивць, про восьмиметрових кишкових глистів, про нещадного малярійного комара – гаранта болісної смерті.

Звичайно ж, ми сумлінно підставляли зади і «переди» під всякі щеплення, але вже на другий африканський ранок Олександр Хрещеників не встав в стрій. Він лежав у своєму готельному номері, до підборіддя сховавшись білим простирадлом, і нерухомо дивився у стелю.

- Комар мене вкусив… – глухо і не відразу відгукнувся він на наші тривожні питання. – Схоже, що малярійний.

Тоді другий член нашої бригади – чарівна Оля Хвастунова відчайдушно оголила своє покусане комарами тіло. Її пристрасному прикладу наслідував і я. В якійсь мірі ми змогли переконати Сашу, що місцеві комарі кусають не тільки обраних. «Хоча, зрозуміло, смерть переслідує кращих». Ця оптимістична думка дещо підбадьорила нашого вразливого колегу, і ми вирушили споглядати колишній королівський палац в містечку Порто-Ново.

Огляд почався з плахи, на якій дружинам і гостям короля традиційно рубали голови. Обряд страти в середньовічному Беніні був чимось на зразок розважального атракціону. Якщо вірити місцевому гідові, то деякі королі та вельможі кожен свій ранок починали з перегляду вбивства одного юнака і однієї дівчини, щоб зарядитися бадьорістю і гарним настроєм на весь день. Символом же військової доблесті було будівництво ритуальних храмів на крові бранців. Після, правда, французькі колонізатори ввели заборону на ці славні традиції, чим теж викликали народний гнів.

До навали білих – яво (що перекладається як «люди без шкіри») – в Беніні положення дружини короля було одним з найнебезпечніших. На кожну ніч королева-мати особисто вибирала синові-королю одну з декількох сотень його суджених. На ранок ця щаслива обраниця повинна була згідно з ритуалом принести королю в спальню сніданок, і це було самою драматичною частиною побачення подружжя. Справа в тому, що на вузькому і надзвичайно низькому вході в королівські покої стояли два чаклунських камені – фетиші, і їх потойбічний дух вдень і вночі стеріг життя монарха. Якщо дружина при підношенні королю сніданку виливала в серці хулу, то фетиші тут же давали сигнал: потріскували, міняли колір або ж змушували жінку тремтіти тілом, спотикатися, що свідчить про свавілля жіночої підступності. Зараз же монарх черговий раз ставав вдівцем.

Фетишів було повно у всякій королівській кімнаті. Під досвідченим оком придворного чаклуна вони викривали будь-якого лиходія, і тому не всякий королівський гість йшов з палацу живим.

Культ чаклунства і по цей день один з найсерйозніших в Беніні. Сучасний президентський палац в столиці Котону зачакловують і розчакловують по кілька разів на рік. А в минулі часи країною практично правив не король, а все ті ж чаклунські духи. Монарх лише прислухався і слухав їх вказівки, спілкуючись з ними наодинці в спеціальних кімнатах. І в один суворий день фетиші несподівано повідомляли владиці, що час його скінчився. Покірно підкоряючись сказаному, король вирушав в спеціальну кімнату Смерті, закривався там на деякий час, а коли виходив, всі без слів розуміли, що жити Його Величності залишилося рівно три дні і три ночі.

У сімдесятих роках минулого століття по Беніну прокотилася соціалістична революція. Місцеві комісари і політруки понесли прапор атеїзму в темні маси. Двоє особливо гарячих революціонерів, зібравши натовп, взялися особистим прикладом розвінчати міф про королівську кімнату Смерті. Вони хоробро увійшли в це абсолютно темне приміщення і заспівали «Інтернаціонал». На жаль! Обидва померли рівно через 72 години…

- З тих пір, – повідомляв гід, з побоюванням вказуючи на двері в страшну кімнату, – побувало тут багато народу. Приїжджали з приладами вчені з Європи. Але ніхто не наважувався переступити поріг кімнати Смерті. Однак двері ні для кого не зачинені, і якщо мадам, мсьє бажають переконатися у сказаному, то ласкаво просимо…

- Я бажаю! – Сказав Саша Хрещеників і рішуче рвонув на себе ручку дверей.

Ми з Олею оторопіли від несподіванки, а колега вже заносив за поріг ногу. Зблідлий темноликий гід ледве встиг витягнути Сашу з дверного отвору і злякано забурмотів, що, мовляв, так як за останні двадцять років це перший випадок самогубства, то цей трагічний акт треба було б узгодити з музейним начальством. Ми ж тим часом накинулися на Сашу, не соромлячись у виразах. Ну хто його знає, може, в цій кімнаті сильне радіоактивне джерело або що там ще?!

Музейне начальство заявило, що воно не має права протистояти волі почесного європейського гостя, але в той же час питання необхідно вирішити з владою міста. Колега, позбавлений можливості настільки романтично померти, почав бурхливо протестувати проти місцевого чиновницького свавілля і бюрократії. Ми ж з Ольгою, як могли, втішали бідолаху щирими обіцянками за всі його фокуси влаштувати йому персональну кімнату Смерті після повернення в готель. Однак Саша не здавався і вимагав передати його обурення владі.

До чого ж непередбачуваний чоловік! То він недовірливий прощається з життям, зазнавши нападу комара (може, і не малярійного зовсім), то цинічно йде на вірну, століттями випробувану смерть, шокуючи відчайдушністю навіть бувалих африканців!

На наступний день Олександр Хрещеників отримав від влади Порто-Ново офіційний папір, в якій говорилося, що міський муніципалітет, поважаючи права і гідність мсьє Крестнікова, радий надати йому честь перебування в королівській кімнаті Смерті. Але… перш мсьє Хрещеників повинен пред’явити письмове поручительство від рідного посольства в Беніні, яке гарантуватиме залагодження всіх технічних і фінансових питань, пов’язаних з відправкою тіла мсьє Крестнікова на батьківщину.

Розуміючи, що наш чиновник ні за який хабар подібний документ не видасть, Саша остаточно розпрощався зі своєю милою витівкою.
– Саш, а якщо б ти і справді помер? – Жалібно запитала Олечка.
– Ну і що? Написала б на моїй могильній плиті: «Помер від цікавості».

Щоб остаточно навернути нас в місцеву фетишистську віру, аерофлотівець Олександр Щадних влаштував нам екскурсію в глухе чаклунське село Гранд Попо. Ця поетична назва в перекладі з французької означає – Велика Попа. Місце, треба віддати належне, як не можна краще відповідає своїй назві. Прямо з кишачих всякою зубастою твариною джунглів вискакують на пустельний берег бурхливого Атлантичного океану десятки три-чотири сірих глинобитних хатини. Всюди по пальмах, хатах і під ногами снують противні жовто-зелені ящірки завбільшки з сандалети. То тут, то там риють бруд чорні дико-домашні свині. У цьому селі що не житель – Кашпіровський. Сюди їдуть зцілюватися, знімати порчу, відворожувати, причаровувати не тільки з усього Беніну, а й із сусідніх держав. Приїжджають і білі. Большепопівці можуть все: оживляти небіжчиків і навпаки, зникати на очах і переходити в інший вимір, лікувати рак, СНІД, ну і ще робити масу всяких корисних речей.

Поруч з цим веселим містечком якийсь кмітливий француз Гі побудував мікроготель і ресторанчик. З нагоди нашого візиту він викотив хороший бочонок вина, звелів кухарям приготувати смажених жаб та іншої їжі. І треба ж! З вечора вдарила страшна гроза. Здавалося, океан здибився і обрушився на наші голови. Жахливих розмірів блискавки сікли непроглядну темряву від горизонту до горизонту. Незважаючи на безліч громовідводів, одна з блискавок прямим попаданням підпалила електрогенератор.

- Ну і хрін з ним, – сказав мсьє Гі, – все майно застраховане.

Ми до ранку пили вино в цьому громовогняному пеклі. Лише на світанку стихія відступила. Всі із задоволенням кинулися у вируючий океан. Було дуже дивно, що після п’яної безсонної ночі самопочуття і бадьорість трималися на найвищому рівні.

- А тут завжди так, – сказав мсьє Гі. – Місце таке, енергетичне.

Після сніданку з’ясувалося, що чаклуни в найближчі три дні нам нічого не покажуть, так як вони всю ніч билися в нестямних танцях на честь богів Грома та Блискавки. Тепер їм необхідно відновлювати енергетику.

Однак дечому корисному вони нас навчили. Наприклад, як зробити, щоб в будинок недруга – скажімо, сусіда по садовій ділянці – садонула блискавка. Рецепт простий. Візьміть одного хамелеона і одного скорпіона. Посадіть їх у дві різних судини. Зарийте обидві судини під стіною будинку свого ворога і будьте впевнені: через пару годин в це місце обов’язково шарахне блискавка при будь-якій самій ясній погоді. А справа в тому, що ці дві тварі по закону Природи ніколи не повинні близько стикатися одна з одною. У джунглях вони за кілометри оббігають одна іншу. Поєднавши ж їх, ви порушуєте якийсь природний баланс, і тоді Природі нічого не залишається, як за допомогою блискавки знищити цю жахливу дисгармонію.

Приблизно з тими ж майже науковими принципами робляться всілякі привороти, одвороти. На жаль ми не могли чекати три дні, і в розповіді про пожвавлення небіжчиків нам довелося повірити на слово.

Автор: Микола Варсегов.


Posted in Африканська культура, Африканський побут, Мандруємо Африкою by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика