Чому туареги закривають обличчя. Продовження.

Всім добре відома така деталь весільного костюма нареченої, як біла фата. Сьогодні це головним чином прикраса. Багато хто бачать у фаті, як і в білому платті, символ цнотливості нареченої. Однак етнографи, які вже давно зацікавилися походженням фати, зуміли простежити її походження з головного покривала. Подібна фата-покривало ще зберігається в деяких місцях. Вона входить, зокрема, в традиційний шлюбний наряд низки народів Кавказу, у яких наречена протягом майже всього весілля повинна залишатися з закритим обличчям. Щоб поглянути в обличчя нареченої, покривало покладається підняти за допомогою якого-небудь гострого залізного знаряддя, найчастіше кинджала: за давнім, вже забутим повір’ям, такі предмети відганяють злі сили.

В інших народів, наприклад середньоазіатських, наречена ще недавно повинна була носити лицьове покривало тривалий час (часто до народження першої дитини), не показуючись без нього не тільки стороннім, але і чоловіковій рідні. Ще серйозніше дивилися на справу стародавні народи Передньої Азії. Згідно асирійського закону, складеного більше трьох тисяч років тому, жінка, якщо вона не рабиня чи блудниця, завжди повинна була виходити на вулицю тільки під покривалом. Давньоіранські вогнепоклонники-зороастрійці примушували жінок постійно прикривати пов’язкою рот і ніздрі: вважалося, що інакше вони, підтримуючи вогонь у вогнищі, можуть осквернити його своїм диханням. Асирійський звичай був запозичений і освячений ісламом, що предписував, щоб жінки не показувалися за стінами будинку з відкритим обличчям. Зороастрійські традиції також залишили свій слід, наприклад, в пов’язках-яшмаках туркменських жінок, якими вони закривали нижню частину обличчя.

Зрозуміло, що всі ці звичаї і їх осмислення не однобокі. В одних випадках носити покривало належить лише нареченим на весіллі, в інших — взагалі заміжнім жінкам, в інших — також і дівчатам, які досягли шлюбного віку. У одних народів жінка закривається лише від сторонніх, в інших — також і в стінах свого будинку. Згідно з одними повір’ями, небезпека виходить від жінки, згідно з іншими — загрожує їй самій. В етнографії давно встановлено, що навіть виниклі на подібній основі культурні традиції різних народів майже ніколи не виливаються в одні і ті ж форми. Вони видозмінюються, варіюються в залежності від історичних умов, поєднання споконвічних і запозичених рис культури і багатьох інших причин.

Скажімо, у ряду народів Передньої і Середньої Азії жіноче покривало увійшло складовою частиною у канони жіночого самітництва, а у більшості народів Кавказу, що не знали такого самітництва, залишилося лише елементом весільного обряду. Тим не менш, в традиціях всіх цих, як і багатьох інших народів простежується загальна культурно-історична нитка. Покривало виникає разом з прагненням прикрити джерела небезпеки, що загрожує жінці, яка вступає в шлюб або йде від неї,— прикрити, щоб у чужому роді, громаді, родині злі духи цього чужого роду не накликали на неї біду або щоб злі духи її власного роду не накликали біду на оточуючих.

А тепер найголовніше. Звичай закривати обличчя заміжніх жінок характерний для суспільств, у яких при вступі в шлюб дружина переселяється до чоловіка, тобто товариств патрилокальних. У суспільствах, де порядок шлюбного поселення зворотний, товариствах матрилокальних, природно очікувати «закривання» не жінки, що належить до даного роду, а, навпаки. Саме такий звичай, очевидно, і виявляється у туарегів.

У нинішніх туарегів нова сім’я протягом року живе матрилокально — у групі дружини, потім селиться патрилокально — у групі батька чоловіка, а коли той помирає, закінчує так званим аванкулокальним шлюбним поселенням — у групі дядьків чоловіка по материнській лінії. Весілля відбувається в групі дружини, а пізніше переселення подружжя в групу батька чоловіка відбувається так, як ніби їх викрадає чоловіча рідня. Ця остання обставина — добре відомий науці і дуже поширений в етнографічному світі прийом, що допомагає відмовитися від традиції в рамках самої традиції. У той же час у туарегів нерідкі випадки, коли нова сім’я так і залишається жити матрилокально, не переходячи в групу батька чоловіка або його дядьків.

Є підстави вважати, що ще в порівняно недалекому минулому у туарегів безроздільно панувало матрилокальне шлюбне поселення. Це до того ж цілком вписується в загальну картину суспільного та сімейного влаштування туарегів: для них характерно незалежне і навіть почесне становище жінки, надана дівчатам значна дошлюбна статева свобода і свобода шлюбного вибору. Предки по лінії матері так само шануються, як по батьківській лінії, а приналежність туарега до того чи іншого соціального стану визначається, як правило, походженням по лінії матері. Взагалі туареги вважаються одним з небагатьох народів, які прийшли до порогу класового суспільства з найсильнішими залишками материнсько-родового ладу, іноді неточно званого матріархатом.

Отже, якщо наше припущення правильно, то туареги представляють унікальний приклад: тут чоловік закриває обличчя тому, що він переходить в рід своєї дружини. Втім, чи унікальний? Вже говорилося, що в минулому той же звичай, мабуть, був у всіх берберських племен. Не виключено, що видозмінені залишки такого ж порядку колись утримувалися в звичаях багатьох племен і народів, за яким чоловіки мали закривати обличчя в присутності правителя або перед святинею. Страбон та інші античні автори повідомляли, що з царями Мідії, Ірану, деяких індійських земель можна було розмовляти не інакше, як затуливши рота рукою, а найближчі служителі цих царів повинні були постійно носити щось на зразок капюшона, що прикривав нижню частину обличчя.

У персів не можна було здійснювати молитви або бути присутнім при жертвоприношеннях, не закривши рот і ніс полотняною пов’язкою – падом. Але при всіх обставинах туареги донесли до нас єдиний живий, а не представлений у пережитках приклад звичаю закривати обличчя у чоловіків. Що стосується інших, що зберегли матрилокальність народів, таких, як гаро і кхеси в Індії, мінангкабау в Індонезії, деякі племена Мікронезії і Америки, то у них чоловіки обличчя не закривають.

Проте в Південній Азії, Індонезії та Америці невідомий і звичай закривати обличчя жінок. Всюди тут магічні уявлення про небезпеку, пов’язану з отворами на голові, розвивалися іншими шляхами, не так, як у народів центральних областей Старого Світу. І можна думати, що магічний захист від людей з чужого роду досягався тут зовсім іншими засобами, наприклад губними, носовими або вушними прикрасами-оберегами, або деталями зачіски і головних уборів. Вченим ще належить зіставити всі ці особливості матеріального побуту з порядком прийнятого у різних племен шлюбного поселення. Але це вже особлива тема, лише опосередковано пов’язана з цікавлячим нас рідкісним звичаєм туарегів, який доніс до нас спогад про давні норми шлюбу та сім’ї.

Автор: А. Першиц.