Психологія та психотерапія в Африці

Африканський шаман

Предметом психоаналізу є не лише пояснення чи висвітлення спотворень у стосунках людини з сучасниками і близьким її оточенням. Це також терапевтична процедура, в якій неприпущенно для психоаналітика діяти всупереч бажанням пацієнта, а особливо знати більше, аніж той знає сам про свій власний клопіт. Іншими словами, психоаналітична етика ґрунтується на своєрідній відмові від знання. Коли пацієнт (байдуже, хто це — чоловік чи жінка) приходить з тим, щоб йому допомогли поліпшити життя, аналітик знає не більше, ніж сам пацієнт, але сподівається все з’ясувати, вислухавши цього останнього.

Аналітикове бажання докопатися до суті будить подібне бажання і в пацієнта, що дає йому змогу (замість очікувати, поки йому піднесуть рецепт одужання) розібратися в патологічних механізмах, що діють у ньому, і тим самим пом’якшити гостроту проблем, спричинених його взаєминами з дійсністю. Тобто, психоаналіз — теорія, що користується власними словами пацієнта, аби дати тому чи тому невротичному симптому тлумачення в категоріях індивідуальних, особистіших.

Найперше, що вражає психоаналітика в Африці, — це те, якого великого значення надається розмові. Вся традиційна терапія ґрунтується на чомусь такому, що є (всупереч заявам деяких європейських етнопсихіатрів) не лише словесними заходами щодо поліпшення фізичного стану, покликаними підпорядкувати хворобливі відхилення певній суспільній нормі, а й своєрідним словесним виливом: індивідуальним звітом пацієнта про те, що його турбує, що йому болить.

Однак між Африкою та Європою є істотна різниця. Хвороба в Африці пов’язується з містичною силою, втручанням духа, zaar або rab, що є покаранням за вчинений проти нього або іншого божества злочин. Тож перед будь-яким лікуванням вам треба знати, якого божества це стосується, що за гріх було вчинено і як залагодити справу.

Багато європейських психіатрів гадають, що коли вже з’ясовано симптоми захворювання, то йому чи їй зостається лише підлікуватися. Адже кожен симптом вимагає для хворого відповідної медикаментозної терапії чи лікарняного режиму — це має дати бажані наслідки. Проте європейські психіатри з досвідом психоаналізу, як і традиційні африканські зцілителі, скептично ставляться до такого підходу, адже він розминається з істиною, з прихованими витоками недуги в кожному пацієнті, а натомість вдовольняється “косметичним ремонтом” — хвороба ж при першій-ліпшій нагоді заявляє про себе знову.

Щоразу, коли ми спілкувалися з традиційними африканськими лікарями-практиками чи з західними психоаналітиками, нас вражав той наголос, який вони робили на розкритті причини недуги, на бесіді, що повертає порушені особистісні символічні орієнтири назад на своє місце і цілком перетворює їх, даючи йому чи їй змогу знову посісти гідне місце в суспільстві.

ДОБРОЧЕСНІ ЗЦІЛИТЕЛІ

Я наведу два приклади традиційної африканської терапії. Перший з них стосується пігмейського цілителя. До нього звернулася жінка, у якої після смерті чоловіка почалися напади маячіння і галюцинацій. У мареннях до неї являвся її чоловік, допомагав їй у хатній роботі, завзято працював у полі і все хотів переконатися, чи діти не розтринькують його спадщини. Такі епізоди супроводжувалися неймовірними стражданнями та збудженням, і жінка настільки відмежовувалася від зовнішнього світу, що навіть занедбувала своїх дітей, внаслідок чого одне дитя померло. Усвідомлення своєї провини у смерті дитини і страх, пов’язаний з можливістю втрати майна, стали невідступним лихом її життя.

Пігмейський цілитель, що обстежив жінку, зіткнувся з випадком патологічної скорботи. Європейський психіатр не став би дошукуватися, в чім тут річ, а порекомендував би хворій курс невролептичної і протидепресивної хіміотерапії, що дозволив би “позбутися недуги”. Але пігмейський цілитель не задовольнився цим недосконалим і спрощеним методом. Він витратив кілька тижнів, аби з’ясувати причину недуги. Впродовж своєї тривалої хвороби чоловік пацієнтки не раз просив її піти до лісу й назбирати зілля, що, можливо, вилікувало б його. Але посилаючись на брак часу чи грошей, жінка так і не вчинила його волі, й саме це після чоловікової кончини примусило її почуватися винною у його смерті. Цей невисповіданий гріх міг спливати на поверхню лише у формі демонічного наслання, в образі чоловіка, що приходив нагадати про себе. Але тільки-но гріх було висповідано, виведено назовні, жінчине відчуття провини завдяки ритуальному обряду зменшилося і затерлося. Невдовзі вона одужала, позбулася симптомів галюцинаційної скорботи.

Другий випадок пов’язаний з лікуванням чоловічої безплідності. Чоловік прийшов до цілителя зі скаргою на стійку безплідність. Від шлюбів з кількома жінками у нього немає жодної дитини, хоча жінки, які його залишали, одружуючись вдруге, народжували дітей. Цілитель не вдовольнився тим, аби просто прописати пацієнтові ліки і так розв’язати проблему безплідності. Він запідозрив психогенічну причину недуги і почав вивчати цей випадок разом зі своїм пацієнтом. За кілька тижнів цілитель з’ясував першопричину недуги. Пацієнт розповів, що він зустрічався з жінками без батькового на те благословення, за що батько кілька разів прокляв його. Цілитель, коли на його прохання прийшов батько пацієнта, домігся того, аби батько й син порозумілися й надалі більш не згадували про синову провину. Невдовзі після цього син одружився за батьківською згодою, а через дев’ять місяців народилося немовля — перше з багатьох, що з’явилися на світ від цього шлюбу.

Тут причинний зв’язок недуги пацієнта можна легко визначити поза тривіальними симптомами, що надаються до лікування. Досить було розв’язати язика пацієнтові — і цілителеві пощастило відтворити символічний перебіг подій, що спричинився до лиха, — процедура, дуже схожа на психоаналіз. Психоаналітик не той, хто розуміє несвідоме тло симптому; психоаналітик — це та людина, яка завдяки власній непоінформованості допомагає збагнути хворому, що з ним сталося.

СИМВОЛІЧНА ПЛАТА

Тепер розгляньмо саму природу аналітичного лікування. В Європі взагалі вважається, що психоаналіз існує для тих, хто має змогу заплатити за нього. Сам Фрейд завжди наголошував на тому, що лікування з допомогою бесіди не матиме ефекту, допоки за нього не віддячать у тій чи тій формі. Оплата служить подвійній меті. По-перше, в ній знаходить свій вираз вимога індивідуального з природи своєї обслуговування, що її ставлять до аналітика, — не через те, що він лікує пацієнта (це врешті-решт його робота), як через те, що лікування вимагає від нього відсторонитися від свого суб’єктивного “я” і підпорядкувати себе бажанню пізнати істину, що дозволить пацієнтові вилікувати себе.

Отже, оплата у психоаналітичному розумінні — це винагорода аналітикові зате, що він пожертвував власною суб’єктивністю (хоч і не забув про неї!). По-друге, оплата несе в собі втрату. Сплачені гроші — втрачені гроші, а в аналітичному лікуванні це означає втрату патологічного комфорту, що може пов’язуватися з деякими симптомами. З огляду на економічні проблеми в Африці завжди доводиться вирішувати, чи варто сподіватися на плату від найбідніших пацієнтів. У таких випадках передбачаються символічні розміри грошової винагороди, на яких знову ж таки наголошував Фрейд, коли переконував своїх учнів зробити психоаналіз доступним для всіх суспільних класів. Зрештою, є багато різних форм оплати, крім грошей, таких, скажімо, як сплата особистим часом, коли людина робить всілякі послуги. Фрейд часто звертався до пацієнтів із проханням зробити щось для нього, — скажімо, провести бібліографічне дослідження. Це враховувалося при внесенні оплати за лікування.

Традиційні африканські лікарі-практики також вірять у те, що пацієнти мусять платити і що певна частка їхнього майна (а також і хворобливого комфорту, пов’язаного з їхніми недугами) мусить бути втрачена. У деяких африканських країнах психоаналіз, здається, акліматизувався цілком природно — як із погляду визнання індивідуальності пацієнта, так і з погляду необхідності одержувати плату за лікування.

З другого боку, африканський психоаналітик не матиме жодної змоги діяти, простувати крок за кроком за пацієнтом у його пошуку істини, доки не буде глибоко обізнаний з місцевою культурою — не після того, як вивчить підручники з етнології, а після того, як безпосередньо порине в культурне середовище. Отже, здається цілком доцільним провадити підготовку терапевтів, здатних досконало володіти двома взаємопов’язаними галузями знання: знанням сфери несвідомого, на основі якого розвивається нова теорія про стосунки кожного пацієнта зі світом, і знанням стосунків індивіда (чоловіка чи жінки) з його батьками, родиною, суспільством, а також із божеством — стосунків, які варіюються залежно від етнічної групи, культури, епохи.

І хоча механізми, що їх люди використовують, аби дійти злагоди з дійсністю, однакові скрізь, вони можуть здійснюватися цілком різними способами. Зовні немає нічого спільного між тим, у який спосіб європейська родина влаштовує жалобу після смерті дитини, і тим, на які хитрощі пускаються африканські батьки, що поховали вже кількох дітей, аби вберегти ще не народжене немовля від жаху ненастанних мандрів туди й назад через ріку життя. Незнання всіх цих механізмів може призвести європейського психоаналітика до хибних тлумачень; це та пастка, що в неї потрапляє чимало чужоземних психіатрів. Після прочитання кількох книжок та після кількох особистих контактів з людьми такі психіатри вважають, що збагнули, як влаштована свідомість їхніх пацієнтів. Вони можуть, наприклад, кваліфікувати скаргу на печінку негритянського пацієнта як звичайний іпохондричний синдром, в той час як фактично йдеться про серйозний струс основ його мужності й відваги.

АФРИКАНСЬКА МУДРІСТЬ

В Африці дуже важливо пов’язати психоаналіз з всіма аспектами культури, з всією накопиченою мудрістю у регіонах, ще не охоплених “окультурненням”, де люди розуміють, що є основою їхнього життя і яких родинних та культурних орієнтирів потрібно триматися.

Таке пов’язування між собою двох типів знань допоможе виробити психологічну методику, що включає африканську ідею відповідального підходу, а також аналітичну етику, яка передбачає, що пацієнт відповідальна істота. Це дасть змогу і африканським, і європейським пацієнтам, а також психоаналітикам, які обрали новий шлях, знайти підхід до кращого взаєморозуміння, поглиблюваного урахуванням як африканської культури, такі африканської індивідуальності.

Європейські психіатри, на мою думку, зазнали поразки, намагаючись узагальнити картину психічних розладів, а також скористатися своїми узагальненнями, щоб витлумачити африканську свідомість. Вислуховуючи все з іронічною терплячістю, африканці бережуть свої мудрі вірування, переконані, що спосіб, у який люди пізнають міць мови, вибирають вони самі і що він дає їм змогу взаємодіяти з довкіллям найприйнятнішим для них чином.

Психоаналіз у Європі завжди був і буде руйнівним, бо він стикає пацієнта зі священними інтересами суспільства. Що ж до Африки, то це континент, де така руйнація зазнала майстерного трансформування, поєднавшись з мудрою стародавньою культурою, континент, де ще й дотепер живе віра в те, що в технологічної цивілізації немає жодного шансу зруйнувати індивідуальність.

Автор: Анна-Марія Кауфман.

P. S. А загалом деякі прийоми африканських шаманів та знахарів навіть можуть бути взяті на озброєння сучасною медициною, і зокрема описані на різноманітних медичних сайтах, таких як скажімо http://vivacitasplus.com.


Posted in Африканська культура by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика