Відкритті суспільства чорної Африки

Толерантність завжди посідала у вченнях багатьох народів Африки чільне місце. У Західній Африці, наприклад, вона — головна засада, на якій будується все суспільне життя Сенегамбійського регіону, і регулює взаємодію технічних груп та окремих осіб, а також міжнаціональні стосунки. Ніщо не свідчить про це яскравіше, ніж те, що у моральному вченні мешканців цього регіону найважливіше — поняття миру та злагоди. У народу волоф є прислів’я «Si jam la yeep xeef», що означає «мир приносить численні сподівання», а отже, мир становить необхідну передумову стабільності в суспільстві, політичної рівноваги, економічного процвітання та морального і матеріального поступу.

Навіть ще перед епохою работоргівлі та колоніального гноблення мир був глибинною потребою у суспільстві, яке віками впродовж своєї історії відчувало згубність воєн, що велися задля загарбання чи задля захисту місцевої верхівки. Бажання жити мирно позначилось на більшості дрібничок щоденного побуту. Коли зустрічаються двоє, один вітає іншого словами: “Чи мир з тобою?” а той відповідає: “Мир — головне”, маючи на увазі, що гармонія, народжена із загальної згоди, попри всю відмінність філософських, релігійних чи моральних засад або сподівань людей може принести внутрішній спокій і відчуття надії, тобто найвищі життєві цінності.

Той самий лейтмотив сподівання на мир і безпеку відчутний у молитві, з якою звертається до Бога кожна сім’я в надії дістати Боже благословення і благодать для себе та всього сущого. Одна давня вінейська молитва звучить так: “Нехай в усьому світі панує мир. Нехай не перекинуться горщик та калебас із водою. Нехай всі звірі живуть у злагоді. Нехай згинуть всі погані слова та негідні думки й полетять геть, у хащу первісних лісів”. Толерантність як головна засада, що регулює між особові й суспільні стосунки, є тим моральним імперативом, що керує всім суспільним життям. У деяких африканських громадах це означає відмову від недовіри до інших людей і звільнення від страху та упередженості щодо чогось нового, незвичайного чи такого, що не вкладається у звичні рамки.

ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР

Професор Шейх Анта Діоп висловив думку, що у Кайорі (Сенегал) обрання короля традиційно провадила керівна рада. Вона репрезентувала всі суспільні прошарки. Малося на меті не тільки утворити представницький орган, а й заохотити до того, щоб ухвалювалися колегіальні постанови та підтримувалися дружні стосунки в суспільстві, щоб складалася атмосфера взаємної толерантності.

Хоча diawerigne m’boul, тобто голова ради, завжди обирався з-поміж великого панства — geer, губернатори важливих провінцій, вони ж члени ради — lamane damatil, bataloupe ndiob, badie gateigne мали походити із gmegno, тобто з різних демократичних верств, a diawerigne boule репрезентували домашніх рабів.

В очах традиційних суспільств такого типу людство, по суті, єдине й воднораз розмаїте за способами життя та мислення та за тим, як різні люди досягають згоди в межах групи та між собою. Ось чому в них точкою відліку виступає людина. Ця скерованість на людину уявлялася як щось родове, незалежне від часу й місця, як найвище втілення божественної проявності на Землі. Позбавлена всіх моральних, філософських та політичних відтінків, ця засада стала найвищим ідеалом, до якого кожен мав ставитися з повагою.

Саме в такому світлі слід розглядати ставлення до чужинців у деяких африканських суспільствах. Гостей зустрічають приязно й гостинно, байдуже, якою мовою вони розмовляють, якої вони статі, віку, релігії, суспільного стану чи політичної орієнтації, бо насамперед вони люди і мають право на їжу та прихисток. Їхні особистість, майно та здоров’я будуть захищені, а якщо хтось із них помре, то і похорон буде належний.

У деяких громадах народу волоф заведено, щоб голова родини віддавав у розпорядження гостей свій дім або дім жінки чи дітей, навіть без огляду на власне здоров’я. У народу бассарі звичай вимагає, аби вождь племені віддавав гостеві навіть дружину в надії на те, що дитина, народжена від нього, відродить та зміцнить громаду.

За такою логікою, розбіжності між людьми не тільки не поглиблюються і не стають бар’єрами, що розмежовують людськість, а, навпаки, так пом’якшуються, що зрештою майже втрачають будь-яке значення, а суперечності втрачають гостроту й затираються, аж поки стають нешкідливими. Такого роду інтеграція у суспільства аж ніяк не означає відмову враховувати особистість чужинця — як за облудної асимиляції, більше схожої на калічення, а, навпаки, свідчать про глибоке й несилуване усвідомлення того, що люди органічно доповнюють одне одного і саме це пов’язує особу з іншими людьми. У такій єдності сутностей і куються нерозривні зв’язки.

ПОНОВЛЕННЯ ТРАДИЦІЇ

Саме в такому духовному і розумовому стані Африка, починаючи ще з глибин історії, відкрила для себе зовнішній світ. З часів експедиції королеви Хатшепсут з її рідного Єгипту до країни Пунт десь у 1493—1490 роках до нашої ери й аж до часів мандрівників — відкривачів XIX століття не бракує свідчень про африканський дух толерантності та щиросердої гостинності.

Саме завдяки пануванню миру Хабіб бен Унаїда й аль-Фазарі близько 800 року нашої ери змогли скласти свої літописи, де вперше згадується імперія Гана, Ібн Хавкал зміг вирушити до країв на південь від Сахари, аль-Бакрі, аль-Ідрісі, Якут Ібн Саїд і аль-Умарі у XI—ХІV століттях змогли дати нам цінні описи королівств так званого Суданського поясу від Сенегалу до ріки Ніл, Ібн Баттута зміг відвідати Малі, а Лео Африканець — Тімбукту. Позбавлений догматизму та сектантства, дух толерантності сприяв діалогу й обміну ідеями.

Те саме спостерігалося і на Західноафриканському узбережжі. Хроніки Гомеша Еанеша Зурара про Гвінею, подорожні нотатки Діугу Гомеша, Дуарте Пачеку Перейра, Жоао де Барруш і венеційця Ка’да Мосто яскраво свідчать про відкритість народів Кайора, Баола, Сіне-Салума, чию гуманність відзначали й інші мандрівники ХVII-ХІХ століть. Толерантність зберігала свою чинність, незалежно від кольору шкіри, мови, релігії, національності, соціального походження, а також статі й моральних та філософських поглядів людей. Така атмосфера дозволила християнським місіонерам виконувати свою місію без будь-якого ризику, хоч би де закладали свої бази купці чи підносили свої прапори колоністи.

Всі ці суспільства були відкритими, і там панували воля та справедливість. Це незаперечний факт, хоч довго дотримувалися протилежних поглядів. Можна навіть говорити про процвітання в цих суспільствах демократії та толерантності — до того часу, поки работоргівля, колоніальні загарбання та все те, що їх супроводжувало — тавро аборигена, податки, військова повинність, захоплення земель, підневільна праця — створили загальну атмосферу насильства, яка до невпізнання спотворила суспільні звичаї та рух життя.

Отже, під свіжими уламками колоніальних імперій лежить дорогоцінне надбання. Сучасна Африка повинна швидко відкрити його заново, аби створити світ волі, миру й суспільної злагоди, де всі його діти зможуть сповна реалізувати себе.

Автор: Іба Дер Тьям.