Мильна опера по-чорному – телебачення в Південній Африці

телевидение в Африке

Офіційно в Південно-Африканській Республіці живе 42 мільйони чоловік. Але самі жителі вважають, що їх вже не менше 50 мільйонів плюс біженці і робітники-нелегали з найближчих африканських країн. Кожен день по місцевих телеканалах показують занудні передачі про надійну охорону державних кордонів і висилку з країни нелегалів. Ось на екрані з’являється міцний білий мужик з вольовим обвітреним обличчям. Це – прикордонний агент, щось на зразок мисливця на людей. Ще років двадцять тому він і був справжнім мисливцем – вистежував нелегалів на звірячих стежках, відстрілював і за кількістю відрізаних вух отримував преміальні. Зараз же його робота полягає в тому, щоб вистежувати нелегалів на звірячих стежках і доставляти їх на найближчу заставу.

Агент проникливо розповідає, як нелегалів на переправах підстерігають крокодили, а під час ночівель на них нападають зграї гієн. І робить висновок: живіть спокійно у себе в Зімбабве, Мозамбіку, Замбії, не лізьте в ПАР, у нас своїх бідняків вистачає. Чорних випроваджують, а на наступний день вони знову приходять до кордону.

Двадцять років тому співвідношення білі – чорні було 4,5 до двадцяти. Чорним тоді передрікали вимирання, але зараз співвідношення – п’ять мільйонів білих на сорок мільйонів чорних. На що ж сподівалися білі, коли на референдумі вони проголосували за повне скасування апартеїду?

Сподівалися, що звільнені чорні не стануть руйнувати кращу економіку Африки, почнуть працювати не за страх, на себе – і через два-три покоління наблизяться до рівня життя білих. У 1994 році президентом країни був обраний Нельсон Мандела.

Легендарний в’язень острова Роббен провів в ув’язненні 27 років. Напевно, у в’язниці він навчився терпінню. Від нього чекали крутих змін і помсти, але не дочекалися. Він мудро намагався нічого не розхитувати. Білі поважали Манделу. Знали б, що так все обернеться, не гноїли б майбутнього президента на бетонному Роббені або, принаймні, лікували б від туберкульозу.

Основний час на телеканалах зайнято показом негритянських серіалів. Серіали гуморні, але з ідеологічної підґрунтям. Всі чорні в серіалах діляться на ледачих і працьовитих. Ледачі завжди бідні, нещасні, непривабливі і з горя п’ють горілку. Правила серіалів дотримуються так суворо, що, включи де завгодно, і через пару хвилин вникнеш в розстановку дійових осіб.

На найцікавішому місці серіали перебиваються соціальною рекламою. Сонце сходить над затишним одноповерховим будинком. Літня негритянка з надією дивиться вдалину. «Я виростила сина і дочку. Син – архітектор, дочка – дизайнер модного одягу». Ми бачимо сина у чорному костюмі і дочку в модному одязі. Вони досягли успіху і посміхаються. Але літній негритянці не до сміху. Вона бачить зграйку підлітків, які вештаються по вулиці. «Щоб чогось досягти в житті, треба вчитися. Скористайтеся тим, що держава надає безкоштовну освіту всім дітям з 8 до 16 років!» Але не всі слухають телевізорних вмовлянь. У багатьох просто немає ні телевізора, ні навіть електрики (вже не говорячи про якийсь smart tv android tv box q7 cs918 – спеціальний пристрій для розумного телебачення). Два мільйони дітей не ходили і не будуть ходити до школи.

… Надивившись телевізора, я перед сном йду побродити біля готелю. Вулиці порожні, ось тільки два чорних спустилися з будівельного крана і втомленою ходою йдуть по вулиці. Один здоровий, просто велетень. Цим не треба вправляти мізки серіалами, вони у дві зміни будували новий готель в центрі Йоганнесбурга і тепер йдуть до автобуса, щоб переночувати в своєму нещасному тауншипі. Здається, вони до того втомилися, що не в силах йти далі. Вони притуляються до стіни і чекають. Я проходжу повз… і важка рука опускається мені на плече. «Проблеми», – лунає голос. Я обертаюся: «Немає проблем». – «У тебе немає, а у нас є… Ти подивися на нього». Велетень повертає обличчя свого товариша до ліхтарного світла: «У нього СНІД. А грошей немає». Очі у велетня бігають, здається, ще недовго – і він зважиться. «А скільки вам платять за роботу на будівництві?» – «На якому будівництві?» – «Ну, я бачив, ви працюєте на крані».

«Хворий» виявляється більш кмітливим, він відліпає від стіни – і йде геть. Велетень матюкається на своїй африканській мові – і теж розуміє, що за просто так пограбувати білого не вдасться. Ми розходимося. Я поспішаю в готель. Вечорами в Південній Африці краще спостерігати за чорними по телевізору.

Автор: А. Арієв.


Posted in Африканський побут by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика