Музична спадщина африканського континенту

Луї Армстронг

Кожен із жителів Заходу, хто танцює, сам того не знаючи, завдячує генієві Африки. (Абдельвахаб Бугіда).

У 1954 році Елвіс Преслі записав свою першу платівку, де на одному боці була пісня «That’s all right Mata» (автор — Біг Бой Крудуп, чорний співак блюзів та батько рок-н-роллу), а на другому — «Blue Moon Kentucky» Білла Монро, білого музиканта у стилі кантрі та батька блуграсса. Це була визначна подія, коли, немовби завдяки алхімії, чорна музика перетворилася на білу, а біла стала чорною. Преслі з’явився у потрібному місці в потрібний час. Йому лишалося тільки зібрати стиглі плоди з пишної крони дерев, чиє коріння протягом століть вбирало в себе життєдайні соки далеких країв.

Коли б не існувало ганебної торгівлі «чорним деревом», то не існувало б і таких музичних напрямів, як рок, блюз, соул, спірічуал чи реггей, каліпсо, антільський меренг, самба та капоейра Бразилії, що становлять нині частку нашої культури. Сучасні музиканти, шукаючи свого коріння та нових джерел натхнення, створюють нові музичні гібриди, як, наприклад, африканський блюз (автор — Алі Фарка Туре) чи конголезька румба (автор — доктор Ніко).



ІЗ АФРИКИ ДО АМЕРИКИ

Як довго Африка лишалася часткою музичної спадщини, що її завезли з собою до Америки чорні раби? Чи й досі вона надихає музику, яку ми всі добре знаємо? Чимало музикознавців у пошуках відповіді на ці запитання їздили назад до Африки. Вони прагнули знайти витоки блюзу або джазу — і щоразу відзначали величезний, вже пройдений шлях від першоджерел, визнаючи як можливу спорідненість, так і неминучу відмінність між африканськими традиціями та афро-американською музикою. По різні боки Атлантики музика заговорила різними мовами. Як писав у 1977 році кубинський письменник Алехо Карпентьєр, «будь-яка схожість на те, що можна почути в африканських країнах, зникла».

Та все ж саме чорношкіра людність створила й розвинула ці нові музичні жанри, додаючи до них африканські спогади у більшій чи меншій пропорції, залежно від місця проживання та соціальних умов своїх громад.

«Можна сказати, що ми нація танцюристів, музикантів і поетів, оскільки такі важливі події, як переможне завершення війни, чи якась інша причина для всенародної радості завжди відзначаються танцями у супроводі святкової музики та пісень». Ці слова належать Олаудаху Екіано, рабові з племені ібо, завезеному до Вірджинії у 1756 році. До таких свят не завжди ставилися прихильно. Як правило, чорні раби в Латинській Америці жили в порівняно замкнених громадах, тож змогли зберегти як деякі племінні звичаї, так і свої традиційні ритуали й церемонії. Католицизм дозволяв певні пережитки африканських релігій у синкретичному контексті. Внаслідок цього в таких країнах, як Бразилія, Гаїті та Куба, де ще й досі сповідуються культи африканського походження, збереглася ритуальна музика.

музикант

І навпаки, раби, яких вивозили до Сполучених Штатів з країн Карибського басейну, де певні риси африканської самобутності вже стерлися або ж змінилися, ці раби мали жити в досить тісному контакті зі своїми білими господарями. Тож їхні успадковані від предків вірування та засоби самовираження відразу ж зазнали утисків. Розпач прив’язував бранців до культів рідного краю, та робили вони це потай. Деякі з цих культів вижили завдяки тому, що крадькома змішалися з протестантством білих людей та ще тихцем живилися від зв’язків з новими партіями привезених з Гаїті. Мартініки та Гваделупи чорношкірих рабів.

Щодо світської музики, то вона мусила виконувати нові функції, породжені новим середовищем, ворожим до африканських традицій. Вижили лише ті пісні й танці, які відповідали економічним та соціальним реаліям Нового світу. Зокрема, робочі пісні (field hollers) — нащадки африканських пісень-діалогів — дозволяли рабам підтримувати належний ритм праці без втручання наглядачів з нагайками.

Рабам дозволялося також розвивати свої здібності, якщо їхнє мистецтво розважало господарів. Багато африканців вміло грали на скрипці, флейті чи на ударних інструментах. В оголошеннях про розшук рабів-втікачів часто згадувалося, що той чи той з них чудовий співак або ж добрий скрипаль.

12 років рабства

Кадр з фільму «12 років рабства».

Свої інструменти раби майстрували з підручних матеріалів, виготовляючи з них, зокрема, різноманітні лютні, одна з яких стала, зрештою, банджо. Саме цей інструмент, якому випало стати мало не символом чорної музики, був головним героєм «Ministrel Shows» — музичних вистав, які почали влаштовувати на початку XIX століття. Такі вистави, де музикантами були білі люди з чорними від сажі обличчями, пародіювали життя й культуру чорношкірих. Хоч як це дивно, але й самі африканці вподобали деякі з почутих пісень і навіть почали брати участь у таких виставах.

Автор: Етьен Бур.



Комментарии 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.