Чорний кодекс

Черный кодекс

У історії рабовласництва «Чорний кодекс» є однією з перших спроб у XVII сторіччі запровадити норми закону в практику, яка доти не була регламентована. Йдеться про оприлюднений у березні 1685 року едикт короля Людовіка XIV, в якому містилося шість десятків статей, спрямованих на регламентацію життя й смерті чорних невільників у французьких володіннях на Антільських островах та островах Індійського океану. У 1724 році цю саму регламентацію було поширено і на Луїзіану в Америці.

Приписи едикту переслідували водночас три мети: навернення рабів у християнство, перелік накинутих їм заборон та застосовуваних покарань, а також визначення умов для відпущення їх з неволі. Якщо користуватися цією спрощеною схемою, то «Чорний кодекс» може видатися законом, спрямованим на полегшення переходу африканців від рабства до свободи через католицизм.

ПОКАЗНА ПОБЛАЖЛИВІСТЬ



Виступаючи за хрещення рабів та визначаючи умови для їхнього визволення, «Чорний кодекс» вочевидь визнає до певної міри приналежність чорношкірих до людства. Деякі з його приписів дають їм чітко визначені права. Так, наприклад, раби можуть скаржитися на своїх господарів, якщо їх не годують чи не вдягають відповідно до закону (стаття 26). Оскільки раби одружуються за обрядом католицької церкви, ніхто не може примусом обрати їм партнера (стаття 47). Господарі були зобов’язані утримувати хворих рабів та інвалідів (стаття 27) і могли відпустити рабів на волю без попередньої згоди їхніх батьків при досягненні невільниками 20-річного віку (стаття 25).

Якщо брати окремо, то певні статті «Чорного кодексу» були безперечним поліпшенням порівняно з рабовласницькою практикою в інших частинах світу в XIX сторіччі. Однак слід визнати, що загалом цей кодекс, за словами Луїса Сала-Молінса, є «найпотворнішим юридичним документом сучасної епохи». Така оцінка могла б видатися перебільшенням, коли б не разючі парадокси, якими позначено дух і букву цього закону. Досить лише кількох прикладів.

Та обставина, що «Чорний кодекс» наголошує на потребі хрещення рабів, на що було відведено 13 статей, дозволяє вважати, що раби, зрештою, визначаються як такі, що мають власну душу й особистість. Але водночас проголошується: «Ми проголошуємо рабів рухомою власністю» (стаття 40) і «Ми проголошуємо, що раби не можуть володіти нічим, що б не належало їхньому господареві… вони не здатні розпоряджатися собою» (стаття 28). Таке перетворення рабів на речі, що дуже відчувається в дусі тексту, дві статті якого щойно наводилися, вочевидь відмовляє рабам у визнанні їх як людей.

Залежно від обставин, змінюється й природа рабів. Якщо у статті 44 вони розглядаються як «рухомість», то раб виступає як «нерухомість» у статті 48, де він вважається невід’ємною частиною «цукрового заводу, фабрики індиго чи приміщення», де він працює. Законодавець робить з рабом все, що хоче, бо ж спершу він позбавив його прав громадського існування. Так, наприклад, у статті 30 говориться, що свідчення раба не має законної сили і не може розглядатись як доказ, а в статті 31 підкреслюється, що раби не можуть виступати позивачами чи відповідачами перед будь-яким судом загально-цивільного чи карного характеру.

ЮРИДИЧНА ПАСТКА

Який сенс поширювати законодавство на людей, яких вочевидь не вважають за суб’єктів закону? Однак у вже згаданій статті 26 за рабами визнається право скаржитися на господарів, якщо ті не годують їх згідно з приписами закону. Це — юридична пастка: маємо скаржників, юридичне існування яких заперечується тим самим документом, що надає їм право вимагати справедливості.

Загалом «Чорний кодекс» постійно утверджує і водночас спростовує власні положення, особливо коли йдеться про інтереси раба. Оскільки раби насамперед є майном, яким господар розпоряджається як йому заманеться. Обмін правами власності на це майно між продавцем і покупцем, боржником і боргодавцем регулюється 11 статтями «Чорного кодексу».

Найбільша частина кодексу присвячена правилам поводження з рабами, аби втримати їх у повній залежності від господарів. Тут враховано всі аспекти взаємин. Зокрема, рабам забороняється пити горілку, носити зброю, нападати на господаря, влаштовувати збори, а найголовніше — тікати. За першу спробу втечі рабові відрізали вухо, за другу – відрубували ногу до коліна, а якщо в нього вистачало сміливості знов тікати, то рубали голову. Навіть у статтях стосовно відпущення рабів на волю містяться положення, які обмежують їхні права.

Дуже показова з цього погляду стаття 58. Вона приписує рибам-відпущеникам «виявляти особливу повагу до колишніх господарів, їхніх вдовиць та дітей, а за образу на їхню адресу карати суворіше, ніж за образу, заподіяну іншим особам». Накидати такі умови відпущеникам було все одно, що вимагати від них покірливості у ставленні до всіх білих — теперішніх чи майбутніх рабовласників. До різниці між господарем та рабом додавалася відтоді непереборна відмінність між білим та чорним, яка пізніше в інших краях дістала назву апартеїду. Приписами «Чорного кодексу» регламентувалось навіть вбрання рабів-відпущеників, аби увічнити їхню відмінність від господарів.

Зрештою, «Чорний кодекс» аж ніяк не сприяв еволюції від рабства до свободи. Відпущення риба на волю постає в ньому як перехід від однієї форми панування до іншої. Та на той час у світі, де економічні інтереси панівного класу були сильнішими за будь-які гуманітарні міркування, інакше й не могло бути.

Автор: Іносан Футша.



Комментарии 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.