Давня історія Західної Африки

Іторія Африки

Називаючи Африку південніше Сахари «континентом, який не має історії», – а такий вислів можна почути і в наші дні, – люди, по суті, хочуть сказати, що ми, європейці, все ще ганебно мало знаємо про історію цієї частини Африки. Причини такої необізнаності складні. По-перше, в основі нашого поняття «історія» лежить, вільно чи мимоволі, безглуздий етноцентризм; історія для більшості з нас – це історія національна чи, в кращому випадку, «європейська», «західна». Якщо ж у наші навчальні програми просочуються які-небудь елементи африканської історії, то їх зазвичай підносять під старомодною рубрикою «європейської експансії». По-друге, що стосується історії Західної Африки, то письмові пам’ятки, що відносяться до середньовічного періоду її історії, скажімо до 1500 року нашої ери, ґрунтуються майже повністю на арабських джерелах.

Але у своїй роботі арабісти нечасто проявляли інтерес до Африки, розташованої на південь від Сахари. У той же час лише деякі африканісти – більшість їх складали французи, або африканці, виховані у французьких традиціях, – володіли спеціальною підготовкою, необхідною для роботи над арабськими історичними пам’ятниками і документами. Нарешті, слід визнати, що всі ми в тій чи іншій мірі продовжуємо залишатися жертвами впливу колонізаторської ідеології. Нам буває важко усвідомити, що народи Африки володіли своєю власною самобутньою цивілізацією ще за багато століть до того, як в кінці XV століття португальці, а потім і інші європейці почали нав’язувати народам Африки свою культуру.

Насправді ж цивілізація – і виключно цікава – існувала в Африці принаймні з VIII століття. Вона розвивалася в районі, відомому серед арабів під назвою «Білад аль-судан» (буквально – «країна чорних людей»); назва ця умовно застосовувалася стосовно широкої смуги саван, що простягнулася південніше Сахари від Атлантичного океану до Червоного моря. Найбільші держави Західного Судану – Гана, пізніше Малі (у верхній течії Нігеру), Гао, розташоване у закруту Нігеру, Канемо і Борну (в районі озера Чад) – мали ряд загальних характерних рис. Своїм добробутом ці держави зобов’язані, насамперед, тому, що вони контролювали торговельні шляхи, що ведуть через Сахару. Користуючись цими шляхами, держави Західного Судану вивозили в Північну Африку і далі в Європу добувне у великих кількостях золото, а також рабів, слонову кістку, горіхи-кола. В обмін вони отримували мідь, каурі – раковини, що замінюють гроші, тканини, коней, велику рогату худобу, намисто.

У цих державах розвинулися порівняно централізовані форми управління при пануванні династій обожнюваних царів. Династії ці в більшості випадків зберігалися дивно довго (династія Сефава в державі Канемо, відомому пізніше під назвою Борну, утримувалася протягом тисячоліття – приблизно з середини IX до середини XIX століття). У державах Західного Судану існувала складна ієрархія чиновників, тісно пов’язаних із царським двором, життя якого проходило згідно ретельно розробленого придворного церемоніалу. Були створені і значні збройні сили. Адміністративна система цих держав забезпечувала в звичайних умовах охорону громадського порядку і стягування податків у віддалених провінціях.

Починаючи з XI століття царські сім’ї та правлячі верстви цих держав переходять в мусульманство. Іслам або насаджувався в примусовому порядку під натиском альморавідів, або поширювався шляхом мирного проникнення мусульманських місіонерів з Північної Африки. У результаті поширення ісламу, а також розвитку зв’язків між державами Західного Судану і обширним мусульманським світом – ці зв’язки проходили через такі великі культурні центри, як Фес, Тлемсен, Туніс, Каїр і Мекка, – в Західній Африці виникли і свої центри науки. Перше місце серед цих центрів належить містам Тімбукту і Дженне.

До того як в кінці XVIII – початку XIX століть у глиб Західної Африки проникли шотландець Мунго Парк, а слідом за ним Горнеман, Денхема і Клаппертон, Лайїнг і Кайе, Європа майже не стикалася з цивілізаціями Західного Судану. Звідси – наша залежність при вивченні історії суданських держав від арабських джерел. До них відносяться не тільки праці арабських географів та істориків (починаючи з IX століття), але й записи місцевих західноафриканських істориків і літописців, які отримали освіту в таких центрах, як Тімбукту. До числа джерел відносяться і нечисленні арабські написи, що дійшли до нас.

Звідки, наприклад, нам відомо, що правлячі династії держав Гана, Малі (або Кангаба, як воно називалося в ті часи), Гао і Канемо прийняли мусульманство в XI столітті. Частково з літературних джерел. Ібн-Хальдун, великий туніський історик, соціолог і філософ XIV століття, дає короткий опис захоплення Гани альморавідами в 1076 році. Що ж стосується держави Гао, то свідчення істориків підкріплюються декількома чудовими надгробними пам’ятниками, відкритими в 1939 році в декількох кілометрах від Гао.

На цих пам’ятках, встановлених на могилах членів царської династії Гао, вирізані арабські написи. Найбільш ранній надгробок датовано 494 роком хіджри за мусульманським літочисленням (1100 рік нашої ери), найбільш пізніший – 663 роком хіджри, тобто приблизно 1264-1265 роками. Написи на найстародавніших надгробках ретельно вигравірувані знаками куфічного алфавіту. Стиль цих написів навів професора Соваж на думку, що вони виконані майстрами-художниками з Альмерії, міста в Південній Іспанії. Соваж висловив припущення, що майстри-каменотеси або навіть просто готові надгробні плити доставлялися на верблюдах через всю Сахару. Інші надгробки виконані, безсумнівно, місцевими ремісниками. Наводимо переклад одного з таких надгробних написів:

«Все на землі приречене на знищення. Тут знаходиться могила наймогутнішого благородного царя, поборника істинної релігії; він вірив у Бога, він виконував веління Бога, він бився за діло Боже. Мама, син Кма, сина Аі, відомий під ім’ям Омар ібн-аль-Хаттаб. Та буде милосердним до нього Бог. Бог покликав його до себе в неділю, 17 мухаррема, 514 року хіджри (18 квітня 1120 року)».

Рядок з Корану, яким починається цей надгробний напис, застосування тубільних сонгайских імен (сонгаї – народ держави Гао) поруч з мусульманськими іменами, очевидність торговельних і культурних зв’язків між Західним Суданом і Південною Іспанією протягом періоду панування альморавідів – все це підкріплює висновки істориків про те, що поширення ісламу в цьому районі відноситься саме до XI століття.

З IX століття в працях арабських географів та істориків з’являються цінні відомості про держави Західного Судану. Так, наприклад, Якуби, який писав приблизно в 872 році, наводить повідомлення про держави Гана і Канемо. З його описів ми знаємо, що в Північну Африку з Гани вивозили золото, а з держави Канемо – рабів, використовуючи для цього торгові шляхи, що вели в Феццан. Багдадец Ібн-Хаукаль, подорожуючи в першій половині X століття, побував у Сахарському місті Аудогаст, розташованому на околиці держави Гана. Аль-Бекрі, оповідання якого «Масалік ва мамалік» («Шляхи та держави») відноситься приблизно до +1067 року, незабаром після завоювання Англії норманами, був добре обізнаний про життя держав Західного Судану, незважаючи на те що більшу частину життя він провів в мусульманській державі Кордова (Південна Іспанія).

Аль-Бекрі дає класичний опис держави Гана в період розквіту, до завоювання її альморавідами. За словами аль-Бекрі, столиця держави Гана складалася з двох поселень, розташованих на відстані шести миль одне від іншого, – язичницького міста, в якому жив цар, і мусульманського міста. У мусульманському місті було дванадцять мечетей. Цар з’являвся перед народом на палацовій площі. Він сидів на троні, навколо якого були розставлені царські скакуни, покриті шитими золотом попонами. Біля ніг царя лежали його собаки. Царя оточував пишний почет: охоронці зі щитами і списами з золотими наконечниками, сини підвладних цареві князів, царські візири, в більшості мусульмани, а також правитель міста. У царській армії налічувалося 200 000 воїнів, 40000 з них становили лучники. Царю належала монополія на золоті самородки; він же розпоряджався використанням золотого піску в якості грошей.

Ці свідчення арабських істориків підтверджуються дослідженнями сучасних археологів. Наприклад, історик XVI століття Махмуд Каті, що жив в Тімбукту, повідомляє, що столиця держави Гана називалася Кумбі. Розкопки, проведені недавно археологами Моні і Томассеем в Кумбі-Сале поблизу сучасного міста Ніор у Французькій Західній Африці, приблизно в 300 кілометрах на північ від Бамако, виявили залишки того мусульманського міста, про яке повідомляв аль-Бекрі: добротні кам’яні будинки, мечеть, а за межею міста – надгробні пам’ятники.

В деякому відношенні найбільш цінними з усіх арабських джерел є збережені до нас з перших рук повідомлення двох – наскільки мені відомо, тільки двох – арабських мандрівників-письменників, які багато подорожували по Західному Судану. Це Ібн-Баттута і Лев Африканський. Обидва вони були чудовими людьми свого часу. Мухаммед ібн-Абдуллах Ібн-Баттута народився в Танжері в 1304 році. Більшу частину свого життя Ібн-Баттута присвятив подорожам по країнам сучасного йому мусульманського світу. Він побував в Малій Азії, Хорасані, Індії, Китаї та Індонезії, а також і в Західній Африці, якої він досяг в 1352 році. У той час Західний Судан входив до складу держави Малі. Ібн-Баттута дає вельми цікавий, живий опис деяких сторін організації цієї держави.

«Негри мають чудові якості. Вони рідко бувають несправедливі і відчувають більшу огиду до несправедливості, ніж будь-який інший народ. Їх султан не щадить нікого, хто провинився. У їхній країні панує цілковита безпека. І мандрівник, і місцевий житель можуть не боятися злодіїв і грабіжників… Народ ретельно дотримується години молитви …По п’ятницях, якщо чоловік не прийшов у мечеть рано, він не знайде собі куточка для молитви, настільки велике число віруючих… Інша їхня добра риса – звичка надягати по п’ятницях чисті білі одежі. Якщо навіть людина така бідна, що має лише одну-єдину стару сорочку, вона старанно чистить її, вирушаючи на молитву в п’ятницю. Вони старанно заучують напам’ять вірші з Корану…»

Лев Африканський, відомий спочатку під своїм повним ім’ям аль-Хасан ібн-Мухаммед аль-Ваззан аз-Зайят, народився в Гранаді, в Іспанії, близько 1490 року. У сімнадцятирічному віці він супроводжував свого дядька, який відправився за дорученням султана Марокко з дипломатичною місією до двору Мухаммеда Аскіа, володаря імперії Гао, яка до того часу зайняла місце держави Малі і стала найсильнішою державою Західного Судану. Пізніше Лев Африканський зробив нову подорож по Африці південніше Сахари. Приблизно в 1518 році він був захоплений сицілійськими корсарами і переданий римському папі Льву X. Папа в 1520 році хрестив бранця і дав йому своє ім’я, назвавши його Іоганном Левом де Медичі.

У Римі Лев Африканський написав свій знаменитий «Опис Африки», вперше виданий на італійській мові в 1550 році. Протягом двох наступних століть Європа черпала у праці Льва Африканського ґрунтовну, хоча і значно застарілу, інформацію про держави і народи Західного Судану. Повідомлення Льва Африканського про розквіт торгівлі і духовного життя міста Тімбукту і інших центрів держави Гана за часів їх могутності досі не втратили своєї цінності: «У Тімбукту, – пише Лев Африканський, – багато суддів, лікарів і священнослужителів. Всі вони призначені царем. Він високо цінує вчених. У Тімбукту продають багато рукописних книг, привезених з країни берберів. Торгівля книгами приносить більше прибутку, ніж всі інші галузі торгівлі».

Автор: Томас Жоджкін.

P. S. К слову было бы интересно и даже феноменально, если бы историки и археологи обнаружили, что древние африканцы уже много веков тому при строительстве применяли бы материалы, похожие на современные газосиликатные блоки, но увы пока таких данных нет.


Posted in Історія Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика