Ефіопія, держава яка відстояла незалежність

Незважаючи на те, що Ефіопія явилася ареною зустрічей і змішень декількох різномовних народів, що культура, яка розвинулася в цій країні протягом століть відрізняється дивовижною цілісністю і своєрідністю. Пояснюється це, мабуть, насамперед географічними умовами. Високі, до 2000 метрів над рівнем моря, покриті зеленню плоскогір’я, м’який клімат, мирні пейзажі Ефіопії – все це нагадує радше гірські масиви Європи, ніж Африку.

Природні умови, що в якійсь мірі ізолювали Ефіопію від оточуючих її майже з усіх боків країн Африки з негритянським населенням, сприяли створенню тут – багато століть тому – цивілізації, подібної з стародавніми цивілізаціями Єгипту, Сирії та Аравії.

Перш за все, ми повинні відкинути досі широко поширений міф про те, що стародавня Ефіопія була тісно пов’язана з країною фараонів. Ця романічна гіпотеза була висунута дві тисячі років тому багатьма античними авторами. Однак країна, описана в творах Геродота і в «Aephopica» Геліодора, являла собою не власне Ефіопію, а лише суданську державу Мерое. Проте є дані, що свідчать про те, що доісторична ефіопська цивілізація існувала вже за кілька тисячоліть до нашої ери, хоча вона і не залишила після себе жодних пам’ятників.

Стародавня Ефіопія була відома єгиптянам як «країна Пунт» або «країна Богів» – назви, що застосовувалися до областей, відомих своїми пахощами; області ці розташовувалися на південних берегах Червоного моря – як у Східній Африці, так і в Аравії. Перекази, висхідні до найдавнішого періоду історії Єгипту, оповідають, що деякі єгипетські боги і міфи вели своє походження з цих країн, з цих берегів, звідки єгипетські торговці привозили рідкісні товари. Однак експедиції, які посилали фараони, ніколи не досягали високого нагір’я. Одні з них піднімалися вгору по Нілу, до ринків Судану, інші тримали шлях по морю, заходячи в усі пункти узбережжя, де вони могли сподіватися купити ліс, слонову кістку і рідкісних звірів.

Якщо про багатство і культуру Мінейської, Сабейської та інших держав Південної Аравії світ знав ще за тисячу років до нашої ери, то Абіссінського плоскогір’я перші мандрівники з берегів Середземного моря досягли лише вісім чи десять століть потому; тут вони знайшли великі міста і могутніх правителів.

Їх описи підтверджуються древніми пам’ятками, що збереглися досі. У той час в Ефіопії, безсумнівно, існувала вже розвинена цивілізація зі своїми власними твердо сталими законами і звичаями. Воротами країни служив великий порт Адуліс, куди приходили торгові човни і з птолемеевського Єгипту та з Індійського океану. Головними містами були Колое – центр торгівлі слоновою кісткою, розташований вище Адуліса, на краю плато, та Аксум, що знаходився в глибині країни.

Жителі цих міст були нащадками народів, що вже давно жили на обох берегах Червоного моря. Найрозвиненіші з них говорили на семітській мові і користувалися сабейським письмом. Вони відмовилися від африканської релігії та сповідували віровчення, споріднене релігії великих царств Південної Аравії. Їх храми, вівтарі та інші найдавніші пам’ятники були збудовані під впливом чудових будівель, незліченні залишки яких можна бачити донині на плоскогір’ях Ємену і Хадрамауту.

Але це не було простим наслідуванням. Все, що переносилося на африканський грунт, піддавалося повному перетворенню. З Сабейського письма незабаром розвинувся алфавіт гєез, що зберігся в Ефіопії до нашого часу. Сабейська архітектура отримала нове трактування у народів, які звикли висікати з твердого каменю величезні брили і споруджувати монолітні обеліски – настільки ж високі, як і гігантські споруди фараонів Єгипту.

Це, безумовно, був могутній народ, тому що правителі Аксума поширювали свою владу навіть на Аравію, звідки було принесено перше насіння їх власної культури. У III і IV століттях Ефіопія захопила в свої руки торгівлю на південних берегах Червоного моря – торгівлю, яка до цього часу сприяла звеличанню лише південно-аравійських держав, що займалися виробництвом пахощів та прянощів. Про міжнародне значення Аксума свідчить також і та обставина, що протягом деякого, правда недовгого, часу – з кінця III століття – написи на монетах цієї держави робилися грецькою мовою. Аксумські монети містили ту ж вагову пропорцію металів, що і римські золоті монети того часу, але зображення на них були місцеві; такі монети утримувалися в обігу до IX століття.

Найбільша заслуга у розвитку древньої ефіопської цивілізації належить царю Езану (приблизно 320-350 роки н. е.). При ньому була проведена реформа письма: сабейський алфавіт, що мав букви лише для передачі приголосних, був замінений алфавітом гєез, який має також знаки для голосних звуків. В цей же час, приблизно близько 340 року н. е., в країну проникло християнство, яке так і залишилося з тих пір національною релігією Ефіопії. Християнство дуже скоро набуло тут особливі характерні риси. З’явилися християнські церкви, що нагадують за архітектурою аксумські храми і поєднують в собі декоративні прийоми, запозичені з Аравії, Сирії, Персії та коптського Єгипту. Було засновано багато монастирів і при них створені бібліотеки, первісний фонд яких складали збірки переказів.

З початку VII століття занепад, який переживали південно-аравійські держави, позначився і на аксумській імперії. Торгівля на Червоному морі, на якій ґрунтувався весь її добробут, скоротилася, і незабаром збідніла Ефіопія виявилася відрізаною, якщо не вважати деяких ниток, які пов’язували її з Єгиптом, від усього іншого світу. Таке становище залишалося незмінним до XVI століття. Однак це, мабуть, зовсім не відбилося на культурі країни. Навпаки, в епоху царювання династії Загуе (X століття-1270 н. е.) в гористій провінції Ласта виросла нова столиця, фантастичне місто царя Лалібела. Її дванадцять храмів знаменують собою як кінець старої художньої традиції, так і, без сумніву, її найвищий розквіт.

Далі настає період середньовіччя, відзначений бурхливим розквітом районів, що лежать південніше провінцій Тігре та Ласта. Ці райони охоплювали суворі гори Амхарці і родючі рівнини Шоа. Письмо гєез було тут пристосоване до одного з місцевих діалектів і в новому алфавіті можна було угледіти лише ледь помітні сліди старої Сабейської основи. Цей діалект розвинувся в Амхарській мові, яка досі є основною мовою народу Ефіопії. Але гєез не був забутий; він все ще продовжував застосовуватися в християнській літургії та літературі.

У цю нову епоху процвітанню нації сприяли багато правителів. Серед них були видатні державні діячі, героїчні воєначальники, строгі юристи, богослови, іноді навіть натхненні поети. Одним з найбільших царів був Зара Якоб (1434- 1468). Час правління цих царів був часом створення монументальних пам’ятників, часом розвитку живопису, створення великої літератури і точних, докладних хронік. Все це змушує згадати епоху середніх віків у Західній Європі.

Як у літературі, так і в мистецтві цього часу простежуються зовнішні впливи; в основному це вплив коптського Єгипту та Сирії, хоча зрідка можна спостерігати невелику домішку невідомо яким шляхом занесених рис європейської культури. До нещастя, епоха середньовіччя в Ефіопії була відзначена жорстокою релігійною боротьбою. Мусульмани, з якими старі правителі Аксума підтримували самі сердечні стосунки, міцно вкоренилися в розташованих на схід високого плоскогір’я низинних районах, де був заснований ряд незалежних царств. Ця гілка мусульманства, глибоко ефіопська по духу і по літературі (хоча мова її була арабською), спочатку була мирною. Але незабаром мусульмани перейшли в наступ на християнське населення нагірних областей. Це була, по суті, економічна війна; лише на короткі проміжки часу вона приймала релігійний характер.

Найбільш запеклий напад цих племен відбувся незадовго до середини XVI століття; мусульманські війська, об’єднані під проводом Ахмеда ібн-Ібрахіма, на прізвисько Грань, піддали повному спустошенню великі торгові центри, міста і храми Шоа, Амхарки, Тигре. Правитель Ефіопії звернувся за допомогою до Португалії. У 1541 році португальці надіслали невеликий загін солдат під командою Христофора де Гама; спільними зусиллями християни ефіопи та португальці зуміли врятувати це царство з півтора тисячолітньою історією від остаточного розгрому.

Прибульці з Заходу, хоча і нечисленні, принесли в країну нову техніку, але їх прихід аніскільки не позначився на традиційній культурі Ефіопії. Західний вплив досить швидко зійшов нанівець, оскільки після португальських солдатів (які дуже скоро розчинилися в масі ефіопського населення) в країні побувало тільки кілька католицьких місіонерів, чиє вчення було рішуче відкинуто ефіопським народом.

Ефіопія залишалася вірною своїй багатій стародавній культурі, хоча в кінці цього періоду можна спостерігати нові елементи в області живопису і мініатюри і поява своєрідної мальовничої архітектури, особливо яскраво представленої в імператорських палацах Гондар. Простежуваний в цих творах західний вплив є більш-менш непрямим і, цілком ймовірно, виходить не безпосередньо від європейських майстрів, а від будівельників і живописців, які приїхали з Індії, де португальці незадовго до цього сприяли широкому розповсюдженню своїх технічних прийомів і художніх форм.

Ефіопії судилося зазнати до початку сучасної епохи ще одне випробування – неочікуваної навалі, хвиля за хвилею, галлаських племен, що з’явилися з півдня і південного сходу. Однак з плином століть ці племена розчинилися серед корінного населення; частина загарбників прийняла християнство, частина – іслам. Ефіопська культура вийшла переможницею з боротьби цього неспокійного періоду, а прибульці, навпаки, засвоїли класичну строгість ефіопського одягу та окремі риси законодавства та громадської організації цієї стародавньої імперії.

Початок широких зв’язків Ефіопії з Європою датується часом відкриття Суецького каналу. З цього часу деякі ефіопські правителі запрошували європейських фахівців, щоб ті принесли в країну технічні знання, що відповідають простому образу життя її народу. Контакт між Ефіопією та європейською культурою полегшувався тим, що ефіопський народ протягом всієї своєї історії мав писемність, законодавство і власний кодекс естетичних уявлень.

Ефіопія розвивалася в умовах, виключно сприятливих для створення єдиної культури, в тій частині Африки, де могли злитися воєдино впливи всіх великих цивілізацій – від так званих класичних до далеких східних.

Автор: Жан Дорес.