Історія Африки. Інтерв’ю.

Історія Африки

Колишній член Виконавчої Ради ЮНЕСКО, член Ради університету ООН, історик із Буркіна-Фасо Жозе Кі-Зербо знаний у всьому світі. Зокрема, він — автор “Історії чорної Африки” (1972), перекладеної вісьмома мовами, брав Ж. Кі-Зербо участь і в підготовці “Загальної історії Африки” (1980), вихід якої став значною подією. 1990 року опублікував працю “Навчити або загинути”. Сьогодні ми опублікуємо інтерв’ю з ним, в якому він підкреслює глибинні реалії африканської історії та згадує про свій власний внесок у сучасну науку. Отож:

- Ви були одним із архітекторів спроектованої ЮНЕСКО “Загальної історії Африки”. Писати історію Африки або історію інших континентів — чи є тут якась різниця?

Всі на світі історики виконують, по суті, одну й ту саму соціальну функцію. Ментальні процеси в їхніх головах та їхні методи вельми схожі загалом. Але оскільки в Африці розглядуваний предмет має певні особливості, то доводиться пристосовувати до місцевих умов як логіку дослідження, так і методологічні засади. Деякі засади та критерії мусимо переформулювати по-іншому, аби вони стали помічні в африканському контексті.

А ще ми повинні враховувати методи, розроблені тими, хто виконував функцію історика в наших доколоніальних суспільствах. Адже не можна просто забути про них, заявивши, як це робилося колись: “Африканської філософії немає, позаяк там не було жодного філософа, поки їх не почали готувати у Сорбонні”. Це — хибний погляд на проблему. Доколоніальні африканські історики принаймні намагалися помістити людину в часі, дарма що не завжди це в них виходило. З другого боку, нам не варто впадати в інші крайнощі, запевнюючи, нібито ми аж такі відмінні від решти світу, що маємо прийняти свої, не схожі на їхні, математичні та наукові засади! Річ у тім, що наше становище не осягнути простим імпортом знань, вироблених на Заході.

Дозвольте мені навести два приклади, аби пояснити, що я маю на увазі. Перший стосується усної традиції як історичного джерела. Під час робочих сесій, організованих при ЮНЕСКО у зв’язку з проектом “Історії Африки”, ми мали нагоду приділити належну увагу цьому джерелу, що його європейці досі були схильні розглядати як ірраціональне. Ми довели, що воно цілком може бути раціональним джерелом для вивчення африканської історії. І ось наслідок: це стимулювало історичні дослідження в самих європейських країнах. Ще один доказ того, що і інтелектуальні потоки не можуть рухатися лише в одному напрямку…

Другий приклад зачіпає традиційну африканську медицину, що також є предметом історичних досліджень. Африканська медицина наголошує на деяких засадах — таких, як психосоматичні ефекти певних речовин, ефекти, що їх західні країни воліли нехтувати. Інакше кажучи, африканські країни мають резерви раціональності, логічних засад, здатних відкрити нові обрії в різних царинах знання. Оце і є, на мою думку, правильний підхід. Берімо щось від Європи, так, але ж і віддаваймо дещо навзамін. А заявити, буцімто ми повинні починати з нуля, це означало б пристати на якийсь розумовий апартеїд.

- Повернімося до усної традиції. Ампате Ба любив казати, що коли в Африці помирає стара людина, то пропадає ціла бібліотека. Яка ж достеменна вартість усної традиції як історичного джерела?

Усних текстів є чимало, але досі їх нехтувало, бо ж сторіччями африканську історію розглядали тільки збоку, не зсередини. А вони ж мають надзвичайну цінність, адже створено їх у самій Африці. Звісно, спочатку треба їх дбайливо пересіяти, піддавши критичному аналізу, й лише тоді розглядати як вірогідні свідчення. Усна традиція виступає в різних формах. Найвченіша форма, найближча до письмових документів, — це те, що відоме як інституційований, або формалізований текст. У певних випадках монархічні чи династичні структури існували в Африці по п’ятсот, а то й по тисячі років. При таких структурах рано чи пізно засновувалися спеціальні відділи державних урядовців, чиїм обов’язком було керувати колективною пам’яттю. Подекуди їх знали як гріотів, у Малі їх називали дьєлі; деінде вони звалися ще інакше. Але ці гріоти не мали нічого спільного з “гріотами”, що залюбки прислуговуються теперішнім ласим до екзотики туристам. То були державні функціонери.

Отже, у народу мосі, в Буркіна-Фасо, в Малі, а також в королівстві Абомей, що зветься нині Бенін, були корпорації, відповідальні за впорядкування колективної пам’яті. Члени цих корпорацій вчилися в особливих місцях, кожне з яких мало власні традиції. У цих школах вчителі навчали своїх вихованців за програмою, що обіймала кілька років. І тільки, пройшовши курс навчання до кінця, учень ставав повноправним членом гріотської корпорації. Все це добре описано в книзі Джібріла Тамсіра Ніана про Західний Судан.

У таких випадках ми можемо бути певні, що процес передачі був коректний. Але й тоді зміст слід піддавати серії внутрішніх та зовнішніх аналізів, аби перевірити його відповідність істині. Коли, наприклад, два народи воюють і наводять одну й ту саму версію тої самої битви, то є велика ймовірність, що версія правдива. Коли переможений народ визнає у своєму сказанні поразку, тоді теж можна слушно гадати, що така поразка мала місце. З другого боку, суперництво принців, що боролися за владу, могло породити різні версії, особливі усні традиції. У цьому разі різні сказання можна порівнювати — так само, як і писані документи. Порівняння уможливлює прийняття гіпотези, яка може бути означена термінами: “достеменне”, “вірогідне” чи “можливе”, — залежно від того, як виглядає той чи інший випадок. Отже, усна традиція піддається саме такому видові високораціонального критицизму.

Щоб ви уявили собі, наскільки надійні можуть бути ці тексти, наведу вам приклад: у країні народу мосі, в Буркіна-Фасо, головний гріот мав щодня проказувати весь генеалогічний список “Могхо- Нааби”! І не могло такого бути, щоб він забув хоч рядочок. Це знання передавалося далі, бо головний гріот вправлявся у своєму мистецтві, аж поки помирав чи його звільняли з посади. Що день Божий він мусив здійснювати цей зв’язок із минулим. І тремтів при цьому, бо найменша помилка могла коштувати йому життя. Коли він забував якесь ім’я чи приписував комусь чужі діла, слухачі одразу давали йому прочухана — вони виконували роль пильного журі, що гарантувало точність його декламації. Так само було й при дворі абомейського короля.

Інші традиції були не так ясно виражені, не такі стереотипні. Приклад — “Сундьята-фаса”, історія Сундьяти, або похвальне слово героєві з ранньої історії Малі, ХІІІ століття. Ми знаємо про нього з інших, арабських джерел, а саме — із нотаток Ібн Баттути, який побував у Малі в XIV столітті. Сундьятин цикл передає згусток подій, де відбилися економічні, соціальні, політичні та релігійні структури. Ці сказання співаються під пригравання спеціальних інструментів. Вони можуть видатися епічними й суто легендарними, але в деяких місцях письмові документи їх підтверджують. Вони іноді наповнюють життям чи навіть підправляють історичні нотатки.

- А як сказання відносилися до часу? Було єдине поняття часу чи кілька часових понять? Складається враження, що племінний час циклічний, що він складається із нескінченних повторів, і всі вони прив’язані до космогонічного погляду з небес. А Ви ж вели мову все про династії та спадкоємності. Як пов’язати ці дві часові концепції?

На мою думку, в африканській системі поєднуються обидві концепції. Циклічний аспект має дуже велику вагу, особливо в аграрних суспільствах. Не можна сказати, нібито цим суспільствам бракувало лідерів чи державних структур. Кожне з них мало свій уряд і свої власні адміністративні умовності. І все ж то були селянські суспільства, що улягали циклічному ритмові. Але є підстави гадати, що навіть у тих суспільствах люди не були так цілковито втягнені в процес вічного коловороту, як це передбачають засади тих філософів, що приймають перевтілення душ.

Візьмімо хоча б цей епізод із африканської космогонії, що його цитував покійний Ампате Ба: “Бог створив людину, щоб мати собі співрозмовника, товариша, з яким можна було б провадити бесіди”. Ці слова, а також статус, якого вони надають людськості, свідчать, що наша роль не в тому, аби просто повторювати одні й ті самі дії. Про це саме свідчить і африканський варіант міфу про Прометея, за яким Бог придумав вогонь, щоб було тепло його матері, а потім людина побачила вогонь і викрала його. Так почалася епічна гонитва Бога за людиною і тривала вона довго, аж поки Бог зупинився й побачив, що людина — рівня йому, що то його брат. Отаку велич має становище людини.

Та повернімося знову до концепції часу. Африканці кажуть, що завтра має бути краще, ніж сьогодні, а ще стверджують, що ті, хто живе довше, мають більше мудрості й знання. Якщо взяти медицину, то від кожного, хто успадкує знання, сподіваються, що він до того знання додасть і ще й щось своє. Тож ідея нагромадження знання якоюсь мірою узвичаєна, але служити воно, те знання, має загальному добру, а не просто індивідові, що вельми важливо. Це було і великою силою, і слабиною африканської системи.

- Ідея нагромадження як заснована на суспільності концепція веде нас до ідеї зміни. Який був погляд на зміну? Її контролювали? Зневажали? Боялися її?

Надто часто казано, буцім африканці лише повторюють те, що робили їхні предки. Це — один принцип, але ж не єдиний. Обмежувати африканців тільки цим виміром — означає занижувати їхній рівень. В Африці завжди була зміна — поряд із цілісністю-неперервністю.

Насамперед слід пам’ятати, що не всі африканці мають один і той самий соціальний статус. Дехто думає, начебто в Африці не було соціальних класів; інші запевняють, що навіть коли ті класи й були, вони не покликали до життя якихось істотних соціальних структур. Частково це й правда, адже ми не досягли стадії індустріального капіталізму — хоч і допомогли йому запанувати у Європі! І все-таки різниця у статусі завжди існувала, тож, відповідно, існували й конфлікти, які могли породжувати певні зміни.

Дозвольте мені навести два приклади з африканської історії. Перший приклад — Бітон Кулібалі, володар Сегу. Своїй вазі він завдячує фактові, що саме він запровадив особистий податок. А ще він створив нікому не знане професійне військо й колегіальну систему керівництва. Це специфічний випадок переходу до нового завдяки творчій винахідливості лідера, який буквально був ініціатором історії.

Другий приклад відоміший, це — Шака. Вивищення Шаки було дивовижним явищем, що змінило долю багатьох народів Південної Африки, перетворивши їх у зулуську націю. То була концепція національності. Дехто характеризував це явище терміном “переднаціональність”, але тут мали місце таки справжні нації, дарма що не з всіма атрибутами чи зовнішніми національними ознаками країн Заходу, — хоча навіть на Заході нації формувалися в різний час у різних країнах та регіонах.

Шака дав спільне ім’я всім тим, кого звела докупи війна й звитяга. Він реформував армію, замінивши озброєння, перетворивши військо на єдиний організм, спорядивши його лише зброєю для близького бою. Згодом він запровадив стратегічну систему, де вікова засада була основна. Наймолодших воїнів він ставив у першій лаві й на флангах, щоб вони могли атакувати й охопити ворога звідусіль. За ними стояли воїни зрілих літ — ті приймали на себе головний удар ворога. А найстарші чекали позаду, готові при потребі виконати якісь інші завдання. Такий план бою мав назву “буйволяча голова”. Шака революціонізував військове мистецтво. Шкода тільки, що він закінчив свою кар’єру диктатором.

І водночас африканці відчували майже нутряний зв’язок із минулим — завдяки усній традиції. В тих країнах, де історія — це справа книжок, писаних документів та архівів, є якась ніби відстань, відстороненість, відірваність від минулого. А в Африці люди лишалися так тісно пов’язані з традицією мовленого слова і з відповідним набором знайомих імен, що історія мала тенденцію перетворитися на спільну власність, знов і знов проголошувану з покоління в покоління.

- Чи можна точно визначити момент народження африканської свідомості, що виходила за межі не тільки свідомості племен та кланів, а й держав, імперій? Чи був струс, спричинений работоргівлею, саме таким моментом?

Об’єктивно — так. Я сказав би, що якийсь здогад, якесь відчуття, пройняли тоді увесь Африканський континент, — у тому розумінні, що майже всі тогочасні суспільства поділяли спільне почуття відчуженості, самоусунення. Але як можна говорити про якесь суб’єктивне все-африканське сумління? Як можна його пропагувати й поширювати? Адже треба зважати на величезні обшири континенту, на природні перепони на ньому. Дивно, але все-африканські елементи й справді кінець кінцем виникли та об’єдналися попри оті бар’єри.

Коли я вперше прибув до Північної Родезії, званої нині Зімбабве, то одного вечора почув крізь вікно мого готелю ритмічні звуки тамтама, що долинали з далекого краю міста, і той ритм був достоту такий, як і в моєму рідному селі, аж я на радощах затанцював! Отже, такі елементи єдності є.

Але дозвольте мені повернутися до природних перепон, які довго були справді нездоланні. Величезний екваторіальний ліс, наприклад, міг стати плавильним тиглем соціальних новацій і технологій, але все одно він був перешкодою. Сахара теж була бар’єром, що фільтрував, уповільнював зв’язки. А все це разом означало, що початок усвідомлення все-африканської єдності неминуче був забарним процесом. Інакше кажучи, навіть якщо всі африканці почували одне й те саме в той самий час, це спільне почуття не могло трансформуватися в колективне бажання перейти до дії. Я не кажу вже про внутрішні суперечності, адже одних африканців під’юджували проти інших, розпалювали міжплемінну ворожнечу і таке інше.

- Як історик Африки до чого прагнете Ви сьогодні? До того, щоб просто провести дослідження, а тоді проаналізувати те, що сталося в минулому? Чи Ви хочете зробити висновки, знайти там уроки на майбутнє?

Відповідати на це запитання можна без кінця-краю. З одного боку, проблема історикової спромоги. З другого — уявлення, яке мають про історію народи. А ще ж треба розрізняти дійсну історію, як вона розгорталася, і ту історію, що ми її намагалися відтворити: історію, яку ліплять-подають історики.

Насамперед хотілося б розмежувати журналіста й історика. Я звертаюся до того, що йменується миттєвою історією. Сьогоднішні зв’язки-сполучення здійснюються так швидко, що історики відчувають, як їх захоплює і несе вимога, потреба негайно описати події, що сталися. Популярні праці з миттєвої історії з’являються через кілька місяців, а то й тижнів, після відбитих у них подій. Цей вид історії надто близько сусідить із журналістикою. Але ж історик має відрізнятися від журналіста зацікавленістю у тривалому термінові тим, що він бере до уваги такий відтинок часу, якого б вистачило, аби вказати на стабільні неперервності й тенденції в подіях чи структурах, — одне слово, краєвид поза межами сьогодення.

Ця концепція протяглості в часі, є одним із розрізнювальних елементів. Є ще така проблема: чи історик прив’язаний до поверхні подій, до хвиль, що хлюпочуть перед його очима, а чи він прозирає глибшу товщ подій, ті субструктури, що пояснюють оті хвилі. Тут знаходить свій вираз добре відома різниця між школою істориків-хроністів і тими, хто займається історією подій.

Однак важливо також наголосити, що історик аж ніяк не незалежний від свого суспільства. Він відповідає на запити суспільства, і ті запити, хай вони навіть видаються суб’єктивними чи особистими, все одно мають соціальний вимір. Адже історик не з неба впав. Він належить до багатогранного соціального контексту, який лишає на ньому свій відбиток, бодай через генетичну спадковість. Історик не є такий собі незалежний суддя, що має справу з абстракціями. Він завжди більш чи менш причетний до того, що описує.

Був такий час, коли історики мали виконувати соціальні обов’язки, як-от: передавати далі генеалогію керманичів чи навчати принців етики на прикладах із минулого — ось чому королівськими вчителями у Європі були певний час саме історики. Потім назрів розвиток національності, яка породила істориків, що передовсім наголошували на подіях чи людях, причетних до створення національної держави.

Нині ми живемо в період, коли цікавляться структурами; іноді структурами як такими, а іноді в поєднанні з ідеологіями. Це “школа Анналів” і, зокрема, мій вчитель Фернан Бродель, які справді відкрили для історії цей новий простір, цю інтелектуальну галактику. Мушу зауважити, що африканському історикові справді є де розпростерти крила — завдяки тривкості структур у наших цивілізаціях. Він знаходить речі, що не змінювалися століттями або ж повторюються такими, як були сотні років тому. Понад двадцять років тому я був присутній при коронації “Могхо Нааби”. Нещодавно трон посів його онук, і святий ритуал був точнісінько той самий.

Але прошу затямити: тривкість — це не те саме, що нерухомість. Структури тут ніколи не бувають закріплені наглухо. Так чи так, а речі рухаються. Важливо глибоко проаналізувати африканські реальності, мов рентгеном висвітлити поєднання чинників, що вводять процес мутації у перманентну структуру.

- Впродовж цього інтерв’ю Ви все говорили про сталість і тривкі структури, але згадували й про нові вихідні точки та зміни. Африканське суспільство було мішанкою богів. Звідси з усією очевидністю випливає, що за сучасної епохи, в часи колоніальні й пізніші, прискорюється процес зламів, розривів та перемін. Яка, на Вашу думку, найважливіша з перемін? Що діється з сільськими общинами, які в минулому засновували, плекали цю сталість, а нині, протягом одного століття, зазнають таких тяжких струсів? У що переродилося світовідчуття африканського суспільства?

Тут співіснують водночас і дивовижні сталості, й лавиноподібні, хоч інколи безцільні, забігання наперед, адже це явище зовнішнього порядку, накинуте збоку. Я порівняв би період работоргівлі з кровотечею, що підірвала, випила біологічні й соціальні сили Африки. Але головною переміною стала колонізація. Це — як ампутація великої частини тіла. Це — брутальне роздирання, відтинання багатьох важливих органів. Це — примусове розлучення зі своєю власною історією, своєю соціальною структурою, із громадянським станом — таким, яким він склався, із власною, незалежною побудовою простору, вжитком рідної мови в чільних громадських місцях. Одне слово, такий собі етноцид, тут і там поцяткований окремими геноцидами.

Одначе, всупереч такій перемщі, розвинулися і нові явища: колонізація, завдяки якійсь діалектиці, допустила, щоб розгорнулися, здійснилися в Африці певні речі. Наприклад, вона створила великі простори, єднаючи в одне ціле безліч общин, а ще, деколи з допомогою різанини, запровадила свій мир, що нагадував античний “Pax romana”. Але африканці не втратили під пресом колонізації своєї творчої снаги, всупереч твердженням так званої колоніальної історії. Ось чим пояснюється важливість саме африканської, побаченої зсередини, історії. Насправді чимало суспільств, званих “статичними” й пасивними, зберегли своє життя, щосили розвиваючи власні процеси, які частенько проривалися назовні з-під урядових заборон, ба навіть доходило до повстань — і так було аж до другої світової війни.

- Але ж ця творча снага після того, як колонізації настав край, не схиляється винятково до того, щоб віднайти колишню пульсацію. З необхідності вона появляє нахил до інновацій, до винайдення такого майбутнього, яке б не було лише простим повторенням минулого…

Насправді стратегія опору була часто одна й та сама — що в колоніальний період, що в неоколоніальний час; от взяти бодай рамки того сектору, який сьогодні називають “неформальним”. Битва за ідентичність і самостійність, якої не треба змішувати з тупою відмовою від будь-яких змін, набула розмаїтих форм, і найяскравіша з них — збройний опір. Навіть відомі своєю лояльністю ватаги, від яких вимагали посилати своїх дітей до школи білих, часто підмінювали своїх чад челядницькими синками, аби запобігти переходу потомства до чужої системи. Молодь, призвана до війська чи на примусові роботи, всіляко ухилялася від виконання обов’язку, переселяючись на нові місця чи навіть вдаючись до самоскалічення.

Що ж до релігії, то навіть на сьогодні це — бастіон опору. Африканці показали дерзновенну готовність витлумачувати по-своєму різні віри, змішуючи догми християнства чи ісламу з місцевими віруваннями та звичаями. Деякі марабути під приводом того, що привчають учнів до трудової містики, зробилися щасливими виробниками прибуткової сільськогосподарської продукції. Африканські крамарі вдавалися до власних способів та зв’язків, аби заволодіти своєю ринковою часткою від торгівлі колоніальною продукцією. Народні цілителі модернізували пакування своїх ліків. Відкидаючи імпортовані кодекси законів, сільські керівники відродили робочі гурти — на основі давніх племінних вікових гуртів. Пастухи, що завжди працювали більш-менш безкорисливо, стали продавати худобу на ринках.

Але взагалі, порівняно, скажімо, з азійцями, африканці приймають багато, а міняють мало. І то небезпідставно. Не маючи власного автономного промислового сектору, навіть із їхньою творчою уявою не дуже поманевруєш…

- Останнім часом ми бачимо, як молоді хлопці й дівчата повстають в ім’я волі й демократії, а дехто з них воліє навіть віддати життя за ці ідеї. Хто вони? Звідки?

Ці чудові хлопці й дівчата — плід віддавна запровадженої системи відторгнення. Вони — жертви двох пасток. Позбавлені свого коріння внаслідок могутнього впливу принесеного ззовні шкільництва, зливи радіо- й телесеріалів із Півночі, вони виявилися відрізані від африканської системи прав і відповідальності. Вони водночас і вільні, й раби, бо приходять на сучасний ринок із мізерною купівельною спроможністю, але з величезним апетитом, розпаленим засобами масової інформації. Їм протистоять диктатори, що часто поступаються їм освіченістю, але мають у руках влад. Для цих молодих людей, минуле — сліпе, сьогодення — німе, а майбутнє — глухе…

За цих умов бомба юнацтва має неминуче вибухнути. Диктатури не створюють робочих місць — хіба що для поліції та катів, готових приборкувати власне молодь. Але ж демократія — це омана, чиста водичка, яку дають хворому для заспокоєння під виглядом ліків, — коли вона зводиться до самих зовнішніх форм. Багатопартійна система — необхідна, але не самодостатня умова. Коли не задовольняються інші структурні вимоги, демократія зводиться до голого скелета, до тексту, відірваного від контексту. Без плоті бодай якогось розвитку та без крові мінімального рівня демократичної культури постає небезпека впасти в гірке розчарування, яке супроводжує проголошення незалежності й сліпу гонитву за економічним зростанням.


Posted in Історія Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика