Нельсон Мандела — велетень нашої епохи

Про людину, яка присвятила все своє життя великій справі боротьби за гідність, треба писати дуже шанобливо. Йдеться насамперед про гідність його народу, якому випала доля жити в ярмі апартеїду, однієї з найганебніших систем минулого сторіччя, а також про гідність, притаманну його особистості, наскрізь просякнутій палкою жадобою волі і щоденною боротьбою за неї. Він — дерево, старезне, як море; він — ліс, густий і вимогливий, як пошуки вічності. Він увесь земний, він любить землю і справедливість. Кров, що тече в його жилах, не чорна і не біла, а червона, нагадуючи нам про те, що раси — то вигадка расистів.

ДИЛЕМА ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ

Нельсон Мандела позначив собою все XX сторіччя. Ба більше, він надав йому значення. Гуманний, та не надміру, затятий у повазі до закону й справедливості, він спромігся стати унікальною особистістю, а водночас — і символом народу, який ототожнив себе з ним ще перед тим, як обрав його демократичним шляхом через кабіну для голосування. Як у Африці, так і за її межами в очах тих, хто страждав, у чиїх голосах ще бринить біль незагоєних ран і озивається хрип із братських могил після масових розстрілів чи приглушений зойк людей, скинутих у джутових мішках на ходу з поїзда, Мандела уособлює незламну рішучість та непогасну пристрасть.

В’язниця, приниження, знущання та загравання, аби підірвати моральний дух, не могли зламати його твердого переконання в тому, що тільки боротьба приведе до волі. Та не до тієї волі, яка — мов цяцька в яскравій загортці ілюзій — тішить око. На думку Мандели, волі не можна виторгувати, цей скарб невідлучний від гідності і сповнює почуттям відповідальності.

Це непохитне переконання спонукало Манделу на зборах у червні 1961 року після часткової поразки страйку по домівках, порушити питання про збройну боротьбу. Він уявив себе людиною в лісі, на яку напав дикий звір. Щоб переконати своїх друзів, він ужив такого прислів’я: «Несила голими руками відбитися від звіра».

На ту епоху він визнавав, що політика, скерована на створення нерасової держави через ненасильство, зазнала провалу, що його товариші по боротьбі почали зневірюватися і виявляти схильність до тероризму. Ця людина, яку можна було порівняти з Махатмою Ганді, сповідувала засаду реалізму: він би хотів і далі йти шляхом ненасильства, але воно виявилося непридатним у контексті держави, спертої на тотальну расову сегрегацію та жорстоке насильство.

Та попри те він не хотів поширення насильства. Він знав, що в громадянській війні «досягти одного дня миру між расами буде важче, ніж будь-коли… Скільки треба буде часу, щоб загоїлися рани, завдані громадянською війною між расами, бо ж ця війна не обійдеться без значних втрат з обох боків!»

ВЕСТМІНСТЕР, ПІВДЕННА АФРИКА

Ще тоді, коли Мандела визнав доконечну потребу збройного опору, він вже думав про наступні кроки — про потребу примирення і майбутню демократію в Південній Африці. Він недвозначно висловився про західну парламентську систему: «Я вбачаю у Британському парламенті найдемократичнішу інституцію світу, а незалежність і об’єктивність судової системи завжди викликала в мене захват». Він категорично не погодився з тими, хто вважав ніби ця система непридатна для Африки, хто віддавав перевагу однопартійному тоталітарному режимові, вважаючи, ніби це саме те, що потрібне африканцям, хто відкидав універсальність таких цінностей як воля та зверхність закону, щоб накинути форми апартеїду, які їм більше подобалися. Невдовзі після звільнення з в’язниці Мандела заявив у інтерв’ю журналістові: «Так, я хочу мати Вестмінстер у моїй країні».

Мандела ніколи не дозволяв, щоб вимоги гуртової боротьби брали гору над потребою поважати права особи. Індивіди — то єдині цінності, байдуже де — в Лондоні, Парижі, Каїрі чи Соуето — вони живуть. Воля потрібна для їхнього існування. Твердження це — узвичаєне, проте не всім до смаку. Давніше люди виходили на вулиці, бо їх гнав туди голод. Нині вони йдуть на демонстрації й ризикують життям через засади. Індивід — то цінність, що з’являється в багатьох країнах, де досі перевага віддавалась кланам та племенам, де в ім’я громади порушують і придушують права людини. Поява індивіда віщує початок становлення народу, який що далі, то більше заводиться надійними політичними структурами і відкидає тих дарованих долею «батьків нації», яких п’янить і розбещує абсолютна влада і які мають негарну звичку плутати власну кишеню з державною скарбницею.

Мандела дуже рано з’ясував, що найкращий шлях до нейтралізації політичних паразитів, готових швидко позбавити народи плодів їхньої перемоги, це — створення універсальної демократичної системи. Те, що годиться для білих, згодиться і для чорних. Нескладне рівняння, а проте потрібні були десятиріччя боротьби й десятки тисяч смертей, щоб ця формула рівності між людьми закоренилась у свідомості південноамериканських керівників. Мандела ніколи — і в розпалі жорстокої боротьби, і в самотності в’язничної камери — не сумнівався, що це найнеймовірніше диво таки станеться. Народ Південної Африки мав подвійний шанс — Нельсона Манделу як лідера в боротьбі та Фредерика де Клерка як керівника, який зробив сміливу ставку на примирення в рівності.

ВОЛЯ ДЛЯ ЧОРНИХ І БІЛИХ

Те, що левову частку роботи ще тільки належить виконати, аж ніяк не применшує величі зробленого обома діячами. Вирішальним кроком було скасування апартеїду та прихід до влади колишнього в’язня, який зумів показати своїм наглядачам шлях до волі. У прикінцевих рядках своєї автобіографії Мандела пише: «То протягом цих довгих самотніх років спрага волі для мого народу перетворилася на спрагу волі для всіх, білих і чорних. Людина, яка забирає волю іншої людини, є в’язнем ненависті, вона – за гратами упередженості та вузьколобості… Гноблені й гнобителі однаково позбавлені гуманності». Неймовірний поворот подій: чоловік, що вийшов з довгої ночі ув’язнення, вирішив, що ті, хто його кинув до в’язниці, також заслуговують на волю.

Нельсон Мандела — то історична фігура, перед якою ми почуваємо ляк. Він так глибоко ототожнюється зі своїм народом, що все, що трапляється з ним особисто — перемоги, почесті, шана — одразу ж потрапляють до його народу, мов до природного адресату — до тих людей, що їх хотіли віддати в рабство, до тих рук, що їх спробували закувати в кайдани горя, до тих нещасних, які шукають для себе праці та гідності на вулицях злиденних міст. Мало хто з державних діячів може бути, як він, сином свого народу, тобто його породженням і його символом. Саме тому Нельсон Мандела — велетень нашої епохи.

Автор: Тахар бен Джелут