Рабство в Африці

раби

Якщо судити з кількості країн, що брали участь у торгівлі рабами, для європейців ця справа мала бути як вигідним бізнесом, так і, беручи до уваги його довгу тривалість, звичним способом життя. Та навіть попри це в деяких портах, таких як Нант, самі торгівці невільниками не поспішали називати речі своїми іменами — натомість використовували завуальовані терміни, такі, наприклад, як «справа». А що ж африканці? Були вони просто жертвами, чи свідомими і поступливими партнерами в організації бізнесу на тих умовах, з якими були чудово обізнані?

СУПЕРЕЧЛИВЕ ПИТАННЯ

Навколо місця, що його африканці посідали в торгівлі рабами завжди точилися палкі дебати. Довгий час работоргівці чіплялися за невідпорний, на їхню думку доказ, що в африканців продаж їхніх юнаків був звичною справою, і що буцімто, якби європейці відмовилися купувати в них рабів, то інші люди — малися на увазі зокрема й араби, які теж практикували чорне рабство — негайно б це зробили. В наші часи африканська інтелігенція та державні діячі твердять, що цей обмін завжди був нерівноцінний (людей купляли за дрібнички), і що європейці завжди вдавалися до насильства, щоб примусити африканців до співпраці проти їхньої волі.

Для істориків все це не виглядає так то вже й просто і передусім тому, що наші сучасні критерії різняться від тих, що були 500, ба навіть 150 років тому. Ми вважаємо, що досить було й одного раба перевезти на кораблі через Атлантику, і це вже забагато. Але чи африканці колись думали так само? По-друге, торгівля, яка тривала майже чотири сторіччя, була дуже складним процесом, до якого належало все розмаїття відносин влади і відповідних учасників; інтереси останніх і їхні реакції з часом не могли не зазнавати змін. Все це наштовхнуло британського історика Бейзіла Девідсона на вислів у тому плані, що «ідея про нав’язану Європою Африці работоргівлю ні на чому в історії не ґрунтується… вона така сама безпідставна, як і твердження європейців, що інститут рабства був якоюсь мірою специфічний для Африки».

ВІД НАПАДІВ НА РАБІВ ДО ТОРГІВЛІ РАБАМИ

Перший спосіб, в який європейці почали захоплювати африканських рабів, був просте викрадення. Разючі приклади цього можна знайти у славетній Cronica dos Feitos da Guine (Хроніці відкриття та підкорення Гвінеї), що її в середині п’ятнадцятого сторіччя написав португалець Гомес Інес де Зурара. Коли європейці висадилися на африканських берегах, вони почали зупинятися в місцях, що здавалися придатними для їхньої справи, і там йшли полювати на людей. Однак, сама собою ця акція була досить небезпечна, чому доказ —різанина, в якій полягли майже всі члени експедиції, керованої Нуно Трістао, біля півострова Keн Верт на території сучасного Сенегалу. Це не єдиний випадок такої різанини, але він, звичайно, доводить, що африканці рішуче боролися проти свого уярмлення.

Хибою подібних нападів ставала певна не прогнозованість уярмлення; у такий спосіб не вдавалося задовольнити дедалі більшу потребу в рабах, адже плантації і копальні Америки вимагали все нової й нової рабської праці.

Першими від простого загарбання полонених до активної торгівлі рабами перейшли португальці, за вказівкою, яку в 1444 році дав принц Генрі Мореплавець; слідом за ними до цієї практики — аж до кінця п’ятнадцятого сторіччя — вдавалися португальські суверени. Проте, навіть коли ця торгівля стала буденщиною, напади тривали, забезпечуючи торгівцям рабами додаткове джерело постачання. Так звана «піратська» торгівля — за якої кораблі з рабами курсували вздовж узбережжя і загарбували все нових і нових рабів, поки не укомплектують певної партії — часто прибирала форми збройних нападів на села, розташовані поблизу моря. Країни, що втягувалися в торгівлю рабами, нерідко починали з організації здобичницьких акцій, — так було в першій половині сімнадцятого сторіччя з першими кораблями, що прибули з «дванадцяти колоній» (у майбутньому — Сполучених Штатів Америки).

Проте, на той час провідні європейські нації наклали на работоргівлю певні етичні обмеження. Англійці, португальці та французи погодилися виробити спільну декларацію, за якою работоргівля вважалася б узаконеною тільки в тому разі, коли йшлося про рабів належним чином спроданих африканцями. Вздовж узбережжя було побудовано форти, щоб організувати торгівлю і водночас посіяти серед африканців здорове почуття страху. Ідея, яку вони втілювали, була цілком недвозначна: «Продавайте нам рабів — і тоді ми дозволимо вам вибирати їх на власний розсуд — інакше ми візьмемо потрібних нам рабів навмання».

Отже, работоргівля становила собою тип однобічних стосунків, що виникли і склалися під загрозою сили. Ще раз ми маємо погодитися з Бейзілом Девідсоном, коли він каже: «Африка і Європа були разом втягнені… Але Європа тут домінувала, вона сформувала і прискорила работоргівлю і постійно повертала цю справу на користь європейцям і на збитки Африці».

СПРАВИ СУСПІЛЬСТВ ДЕРЖАВНИХ І РОДОВИХ.

Работоргівля, в період її розквіту, сприймалась африканцями як своєрідна диявольська змова, – що прирікає їх або бути співучасниками, або загинути. Отже, майже всі родові або державні суспільства африканського узбережжя були змушені до того, щоб втягнутися в торгівлю рабами. Вони це робили різними способами і за різних умов, що істотно відрізнялися в різних місцевостях і в різні періоди часу.

Суспільна історія до колоніальної Африки показує, що рабство було поширеним інститутом у тих державах, де — подеколи — вже була своя власна, домашня торгівля рабами — з причин військових або ж економічних. Проте треба усвідомлювати певну різницю між тими державами, які підтримували зв’язки з навколишнім світом, і тими, які цього не робили. Перші були спритнішими і краще підготовленими до вступу в процес торгівлі рабами. Так було з державами, що оточували пустелю Сахара; вони вже мали досвід продажу рабів — поряд з іншими товарами — своїм арабським та берберійським партнерам, а ті фактично продовжували спродувати декотрих із них європейцям.

раби

Літописець Альвізе де Ка’да Мосто, який брав участь у португальській експедиції до Сенегамбії в 1455—1456 р., писав, що місцеві суверюни були великими майстрами користатися з того нового змагання, що поширювалося між торгівцями транс-Сахари та Атлантики на предмет продажу одних рабів арабам та берберійцям в обмін на коней, а інших рабів — португальцям в обмін на європейські товари.

Зовсім інша була ситуація в тих державах, які не мали торгових зв’язків з навколишнім світом, їхня роль у работоргівлі вказує на непевне і суперечливе ставлення до проблеми та на труднощі, з якими вони стикалися, коли мали ухвалювати постанову, іноді з примусу. Типовий приклад становить королівство Конго, одне з наймогутніших в Африці на час його зіткнення з португальцями наприкінці п’ятнадцятого сторіччя. З погляду сучасних істориків, економічне, політичне й соціальне становище Конго було на одному рівні з Португалією. Із часів найперших контактів аристократія Конго почала навертатися до християнства, і король вважав за належне звертатися до португальського суверена —«брате мій». Але річ у тім, що торгівля рабами вже почалася, з порушенням угод, як умовних, так і формальних, що їх уклали між собою ці дві держави. І дотепер збереглося чимало листів, де король Конго протестував проти захоплення рабів, зокрема членів шляхетних сімей.

Але й нині є певні суперечності у визначенні справжнього мотиву подібних протестів. Деякі історики сприймають їх як вибух національних почуттів, а інші дивляться на них скоріш як на вияв рішучості аристократії, що відмовлялася випустити з власних рук таку вигідну справу. Так чи інакше, королівство не довго протрималося під ударами работоргівлі. Подібна драма — тією чи тією мірою — мала повторитися по всій Африці.

Королівство Дагомеї також зазнало гіркого досвіду работоргівлі. В середині вісімнадцятого сторіччя вона перекинулася на порт Ойда, один із провідних центрів торгівлі у Гвінейській затоці. Король Дагомеї вважав цей порт — там було дедалі більше накопичення вогнепальної зброї — пунктом, що становив певну загрозу безпеці його володінь відтоді як работоргівля дала йому тактичну перевагу над сусідами. Взявши колись під контроль Ойда, керманичі Дагомеї потрапили у хибне коло: для збереження міцної держави їм потрібні були рушниці та порох, але для отримання цих останніх їм треба було продавати рабів європейцям. Ухвала була нехитра: оскільки продавати об’єкти, що становили власність королівства, було суворо заборонено, то збирали потужні війська для нападу на сусідні народи та розв’язання проти них воєн; все це — з метою захопити рабів.

На відміну від суспільств із державним укладом, родові суспільства не мали жодних засобів для здобуття рабів силою. В цьому разі рабство будувалося на складній практиці, за якої різні категорії соціальних покидьків, таких як злочинці, невдахи, чаклуни і жертви природних та економічних лих, зводили до категорії рабів. І навіть тоді цього було б недостатньо, щоб перетворити работоргівлю на такий розгалужений і розтягнений у часі бізнес, яким вона стала. Отож було знайдено інші засоби задовольняти потреби європейців. Наприклад, у місті Арочукву («голос Чукву», найвищого божества), в дельті Нілу, викликали славнозвісного оракула, чий авторитет визнавали всі верстви населення, й він призначав тих, хто — з тої чи тої причини — ставав приреченим на продаж у рабство. Така практика тривала до початку XIX сторіччя.

В інших регіонах, особливо в центральній Африці, поступово утворювалися торговельні мережі, що тяглися від узбережжя всередину материка. Всі товари, які експортувалися або імпортувалися через цю мережу, —здебільшого невільники, — проходили через голів роду. В Габоні, а особливо в Лоанго, в суспільствах, що були розташовані вздовж узбережжя і формували ключові ланки цих торговельних мереж, панував суспільний лад з високим ступенем субординації; за основу бралася міра участі членів суспільства в торгівлі невільниками. Родинні стосунки, цей фундамент родових суспільств, поступово заступалися стосунками, в основі яких було багатство, зароблене на торгівлі, і саме такі стосунки почали диктувати місце людей у суспільній ієрархії.

СКАСУВАННЯ ТОРГІВЛІ РАБАМИ

З боку африканців, однак, основи работоргівлі були збалансовані дуже ненадійно. Не можна обговорювати роль, що її африканці відіграли в торгівлі рабами, не посилаючись водночас на їхню роль в скасуванні цієї останньої. За однобокого погляду на історію часто робили наголос на ролі європейців — філософів, мислителів, служителів культу та бізнесменів, — тоді як вплив африканців лишався недооціненим. Дехто зайшов так далеко, що звинувачував африканців, що ті, буцімто, були головною перешкодою згортанню цього виду торгівлі в XIX сторіччі. Важко уявити думку, більш далеку від істини.

За межами Африки опір жертв работоргівлі — а він прибирав різних форм, таких як рух «Назад, до Африки», заснування громад (спільнот) «Маруун» і навіть збройне повстання, як це було в Санто-Домінго в 1791 році — був насамперед засобом поставити під сумнів весь інститут рабства. Ті, кому вдалось уникнути його лабетів, брали дуже активну, хоч часто невизнану участь у кампанії за скасування рабства. До таких людей належав Оттоба Кугуано, який народився в Фентіленді, тепер це сучасна Гана, був у рабстві у Вест-Індії й опублікував свій твір «Думки та почуття щодо згубного і гріховного просування рабства» в 1787 році в Лондоні.

У 1789 році ще один африканець, Олода Еквіано, на прізвисько Густавус Васса, який народився в Айболенді, в Нігерії, опублікував, знов-таки в Лондоні, «Цікаву розповідь про життя Олоди Еквіано, або Густавуса Васса, африканця, записану ним самим». Ці книжки відіграли вагому роль в розвитку громадської думки, що призвело до скасування работоргівлі.

В самій Африці, впродовж всіх «років випробувань», коли лютувала работоргівля, чорношкірі, поруч із рабами, не переставали продавати те, що давала їхня земля, а саме: лісоматеріали, слонову кістку, спеції, золото, рослинні олії тощо. Досить було змінитися потребам європейців — і африканці перейшли до «легшої» форми комерції.

Автор: Елікія Боколо.


Posted in Історія Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика