Справжнє обличчя африканської історії

Африканський вождь

Із самого початку в західних істориків руки опустилися перед затятою нехіттю африканської історії вкластися в рамки їхніх концептуальних схем. Тож вони вирішили: нехай соціологи досліджують хто як може культуру окремих “етнічних груп” і “племен”. Наслідки таких зусиль привернули увагу до кількох цікавих обставин, що їх одразу ж спробували витлумачити як загальні для всього континенту та його навмисне сплюндрованої історії. “Королі-жерці” або “вождівство”, тобто два незнання у світі явища — ото й все, що було використано для написання історії континенту.

Своєю чергою африканці також спокусилися на ці унікальні явища, які підкреслювали їхню самобутність проти інших народів. Серед сотень описаних або досліджуваних нині прикладів на увагу аналітиків особливо заслуговують три. Нубійці, які колись вважали себе виключно християнами, з ХV сторіччя поспішили оголосити себе арабами з походження. Народ хауса, який має спільність із багатьма африканськими народами та народами Індійського океану, також заявив про своє арабське походження. А туареги проголосили себе вихідцями з Оттоманської імперії.

Отож треба бути вельми обережним, пристаючи на надто спрощену думку про те,- що справжня історія Африки, спотворена або відкинута в дослідженнях європейських істориків — негативістів XIX сторіччя, якраз і є тією історією, яку самі народи та хранителі легенд переповідають сьогодні усно. Відкрити заново й переписати африканську історію означає крок за кроком іти назад у минуле. Написання африканської історії наражається сьогодні на ризик так само загальмуватися через упереджене ставлення до африканської специфічності, як це сталося в минулому через колоніальну зневагу до неї.

Проведений у Ніцці в 1986 році за ініціативою Амаду Махтара М’Боу, тодішнього Генерального директора ЮНЕСКО, симпозіум показав, що написання історії має спиратися на дві важливі засади.

Перша з них — це хронологія. Без надійної основи історія невдовзі перетворюється на невиразну антропологічну балаканину. Історія складається з подій, однак без точної фіксації їх на шкалі часу тлумачення цих подій стає надто суб’єктивним.

Друга засада — це порівняльний метод, який належить використовувати якомога ширше. Надто багато докладних досліджень криється під обкладинками монографій. Кожен із тих, хто брав участь у відтворенні африканського минулого від сивої давнини до 1700 року, знає, наскільки плідними є порівняння. З допомогою їх можна з’ясувати суперечності, відтінки та відмінності за необхідної умови того, що наслідки досліджень мають додаватись до будови світової історії, яка аж ніяк не є простим нагромадженням національних чи континентальних історій.

Порівняльне дослідження передбачає оперативне оприлюднення — хоч це сучасними економічними системами не заохочується — рік у рік дедалі численніших чудових праць, написаних зокрема африканськими фахівцями.

ПЛОДИ СПІВПРАЦІ

Разючого розвитку досягнено у двох напрямках водночас. По-перше, зросла кількість досліджень про наслідки експлуатації людських ресурсів Африки, особливо чорної Африки, експлуатації, яка відбувалася не лише протягом кількох останніх сторіч, а тривала тисячоріччя. Вплив цього явища на життя людських спільнот, економіку, стратегію контактів та самозахисту, вироблених африканськими суспільствами, повільна еволюція яких сьогодні сприймається дедалі глибше, став головним осереддям інтересу.

Ці дослідження дозволяють нам серйозно підійти до питання про “припинення розвитку” на континенті (який за очевидними свідченнями був “розвитковим” у широкому значенні, включно з культурними вимірами, що їх нині охоплює концепція розвитку) в XVI сторіччі, тобто саме в той час, коли Європа переживала жахливу епоху кризи.

По-друге, праця розпочиналася за межами Африки в сфері, яку довгий час вважали безплідною і навіть небезпечною, зокрема дослідженнями африканських громад, що їх було насильно інтегровано в життя Азії та Америки. Разюча зміна поглядів у цій сфері, що відбувалась у Сполучених Штатах та на Ямайці, сьогодні відлунює у країнах і на островах центральної та південної Америки, де протягом тривалого часу до цих питань ставилися вельми стримано.

Відтепер можна розглянути інші, набагато давніші форми “людської міграції” з Африки до Азії та Європи, існування якої унаочнює недавно опублікована мапа. Можна також простежити етапи заселення планети з Африки (Америка та Австралія були заселені набагато пізніше) з допомогою значно точнішого аналізу еволюції довкілля протягом тисячоріч.

З такою самою вимогливістю відтепер належить ставитися до критичного опрацювання джерел. Вже ніхто не піддає сумніву використання усних джерел. Однак нам треба вдосконалити методи збирання, видання та критичне осмислення усних джерел подібно до того, як на Півночі два сторіччя тому поставилися до писемних пам’яток. У цій сфері робота тільки почалася, однак перші успіхи справді дивовижні.

АРХЕОЛОГІЧНА СПАДШИНА

Ще одна спадщина, якій загрожує небезпека, — це незамінні пам’ятки, знайдені завдяки ретельним археологічним дослідженням. Протягом останніх десятиріч тут було зроблено низку разючих відкриттів. Відтворення всіх аспектів минулого — слідів тварин та рослин, решток їжі, поховань, селищ та міст, доказів кліматичних перемін, кераміки — неабияк збагатило наші знання.

Переконливим прикладом є дослідження міді та заліза. Колись вважалося очевидним, що Африка на південь від тропіку Рака не виробляла міді й не знала методів виробництва сплавів цього металу. Сьогодні ж на мапі Африки повно позначок місць, де метал витоплювався протягом останніх трьох тисячоріч, та місць, де було знайдено готові вироби, виготовлені засобами тонкого топлення, часто з використанням методу воскового литва. Колись точилася дискусія між тими, хто вірив, що залізо проникало до Африки лише з північного сходу — з Кавказу або з Єгипту. А сьогодні маємо археологічні докази з семи-восьми країн тропічної зони, зокрема, розташованих на екваторі, які свідчать про те, що витопленням заліза тут займалися ще за тисячоріччя до нашої ери. Отак, на щастя, від “теологічних” дискусій ми перейшли до копіткої праці в лабораторіях.

Нарешті, є потреба більшої співпраці між різними науками. Історія має тісніше поєднатися з іншими галузями, такими як науки про довкілля, геологія, географія, палеонтологія людини й тварини, дієтознавство, мовознавство, медицина, палеоботаніка тощо. Не можна забувати й важливої ролі наукових лабораторій, які тепер активно включилися в дослідження історії Африки.

“Переписування” історії Африки вимагатиме значних міжнародних зусиль протягом багатьох поколінь. І насамперед воно закликає до мобілізації африканських урядів та науковців.

Автор: Жан Девіс.


Posted in Історія Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика