Алжир – на перехресті цивілізацій

У столичному аеропорту Алжиру, куди я прибув на стажування як перекладач, всі мої спроби порозумітися з офіцером митниці на літературній арабській мові успіху не мали. «Мсьє не говорить по-французьки?» – Збентежено запитав офіцер. Пізніше, коли всі формальності були завершені і можна було прогулятися по місту, я остаточно переконався: в столиці моя погана французька виявилася краще, ніж хороша арабська. Сто тридцять з гаком років французького панування помітно позначилися на мовній ситуації в країні. Алжирець, особливо міський житель, може почати фразу на арабській, а закінчити по-французьки, або можна поставити запитання на французькій, а відповідь почути на арабській.

У середовищі людей освічених перевага безумовно віддається французькій. Однак чим далі ми забиралися в своїх поїздках на південь країни, тим рідше звучала французька мова, тим охочіше відповідали нам співрозмовники на рідній мові. Мабуть, справа в тому, що в південних районах, за гірським бар’єром Сахарського Атласу, французький вплив був менше, тут зберігалися традиції арабо-мусульманської культури. Мовна проблема в країні і до цього дня не вирішена, хоча Конституція АНДР, що вступила в чинність 24 листопада 1976 року, проголосила арабську офіційною і державною мовою країни.

В Алжирі з початку 70-х років ведеться широка кампанія «повернення до витоків». Поступово арабська в’язь змінила французькі букви на вивісках магазинів, кафе, державних установ. На арабській йде викладання в початкових і середніх школах, багато зроблено для арабізації і вищої освіти. Сьогодні студенти ґрунтовно вивчають класичну арабську літературу, поезію аль-Мутанаббі, аль-Мааррі, арабська граматика і мусульманська теологія тепер обов’язкові предмети в інститутах. (Також в Алжирі стала поширеною практика робити нотаріальне завірення перекладів текстів з французької мови на арабську і навпаки у різноманітних державних установах, хоча в нас теж ця послуга набирає свого поширення, так наприклад її можна замовити на сайті бюро перекладів https://communic.com.ua/notarialno-zaverennyj-perevod, де зрештою можна завірити будь-який переклад).

Але справа, звичайно, не тільки в мові. Мова – це те, що помічаєш відразу, що лежить на поверхні. Суть проблеми в тому, як буде і повинно співвідноситися національне і європейське в житті країни.

У французької колоніальної адміністрації була цілком певна мета: перетворити Алжир в один з «заморських департаментів» Франції, відірвати його від арабського світу, від культурної спадщини та історичного минулого арабів. У цю програму входило і витіснення з життя алжирців арабської мови, повна заміна її французькою. Політичне безправ’я, соціальна нерівність, гоніння на віру, мову і культуру викликали у народу захисну реакцію – ріс опір всьому європейському, прагнення зберегти свої звичаї, свою національну гідність.

Коли в 1962 році Алжир домігся незалежності були націоналізовані основні галузі промисловості, здійснена земельна реформа, введено безкоштовну освіту та охорону здоров’я. Одним з головних соціальних завдань стало відродження національної спадщини, національних звичаїв. Інтерес до арабської цивілізації, до її витоків багато в чому визначає сьогодні духовне життя алжирського суспільства. Пожвавилася народна творчість, всюди в країні виникають численні самодіяльні художні колективи, які пропагують арабо-андалуську музику, народні танці.

За роки незалежності сформувалася національна самосвідомість алжирців. 20 серпня країна відзначає День муджахидів – так називали бійців армії звільнення. Всі жителі столиці приходять в цей день на національне кладовище Ель-Альяно, де поховані герої партизанської війни. Воронована сталь автоматів почесної варти біля могили Хуарі Бумедьена, полум’яніючі гвоздики на сірій гранітній плиті з ім’ям Ларбі Бен Мхіді – легендарного партизанського командира, поруч – надгробок над могилою Абдель Кадера, національного героя Алжиру, який очолив у XIX столітті повстання проти колонізаторів. Пам’ять своїх героїв шанує народ, який не побажав змиритися з іноземним пануванням, прийняти чужу культуру і забути своє минуле. Дорого дісталася незалежність – мільйон життів забрала ця війна…

У програму «повернення до витоків» необхідною частиною входила і ісламізація. Іслам був проголошений державною релігією. Це була реакція на багаторічні гоніння за віру, спроби насадити християнство. У кожному місті всюди розвішані величезні плакати: «Алжир – моя батьківщина, іслам – моя релігія, арабська – моя мова».

У липні 1981 року, як раз під час рамадану – головного мусульманського посту, який триває цілий місяць, я працював в Батні, невеликому місті на південний схід від столиці. Днем Батна занурюється в голодну сплячку. Час від часу чується протяжний заклик муедзина, посилений репродукторами, – вони, як фініки на пальмі, висять на білій стрілі мінарету. Гарячий вітер куйовдить біло-зелений з червоним півмісяцем державний прапор над будівлею міського комітету Фронту національного звільнення. Стрілка годинника повільно підповзає до восьми, і як тільки сонце сховається за вершинами Ореса, над містом злітає тривожна нота – муедзин сповіщає, що скінчився ще один день Рамадану. Тут же йому починає вторити виття сирени. Вулиці миттєво порожніють, всякий рух припиняється, на мостових з’являються зграйки хлопчаків – принаймні, протягом півгодини ніхто їм не завадить грати в футбол: всі вдома, всі втамовують голод.

Коли остаточно темніє, місто оживає. Бульвари і вулиці заповнюються святково одягненою публікою. Ось поруч з наглухо закутаною у чорне покривало матусею йде дівчина років шістнадцяти в легкій відкритій сукні – до заміжжя це вважається допустимим. На кожному розі спритні і крикливі хлопчаки торгують з лотків кока-колою, сигаретами поштучно, арахісом в паперових трубочках, намагаючись обрахувати ситих і тому благодушних покупців. З тріском рвуться петарди, розпорюючи темряву мертвотно-синіми спалахами, з відчинених вікон ллється андалуська музика.

Раз у раз з гуркотом піднімаються залізні штори над входами в крамниці, господарі протирають сухою ганчіркою і без того блискучі, як дзеркало, вітрини, в кав’ярнях шумно, димно; суперечки, вітання та анекдоти зливаються в суцільний життєрадісний гомін. «Ауш рак? Ля бас? Тамам?» – Двоє чоловіків зупиняються посеред вулиці, триразово цілуються, взявши один одного за плечі, і кожен їхній рух дихає симпатією, грацією, благородством. Вони сідають за столик посеред бульвару, і хлопчисько в халаті, який днем, напевно, важко було б назвати білим, швидко шугає серед перехожих, тримаючи високо піднос з двома крихітними порцеляновими чашечками найміцнішої єменської кави – для друзів, що зустрілися.

У кінотеатрі не проштовхнешся. З реклами на натовп пильно дивиться звірячого вигляду персонаж, але характерний американський профіль головного героя не залишає сумнівів в тому, хто перший вихопить кольт в традиційно кульмінаційній перестрілці в барі.

Засліплюючи публіку яскраво-жовтим світлом фар, відчайдушно сигналячи, суцільним потоком рухаються автомобілі всіляких марок. Між ними вертко снують велосипедисти. По своїй доріжці, покірно похитуючи довговухою головою, тягне візок ішак.

На наступний день при зустрічі мій алжирський колега Махмуд Джеллуль попередив: «Сьогодні Лейлат аль-Кадр, обов’язково включи ввечері телевізор». Дійсно, серед безлічі справ я зовсім забув, що сьогодні 26-та ніч місячного місяця рамадану – Лейлат аль-кадр, тобто ніч приречення. Згідно мусульманської традиції, саме в цю ніч був посланий на землю Коран. Мусульмани проводять її в молитовному недосипанні: в Сунні йдеться, що це дає повне очищення від гріхів, навіть якщо вони численні, як бризки в морській піні, як зірки в небі, як піщинки у дюнах.

Зустрічаючи цю ніч, народ стікається до мечетей, які висвітлені гірляндами різнокольорових лампочок. Мечеть не може вмістити всіх, і ті, хто не увійшов всередину, знімають взуття і влаштовуються на розстелених у дворі килимах. Після того як імам виголосить проповідь про Лейлат аль-кадр, починаються змагання таджвіда – читання Корану напам’ять. У них беруть участь хлопчики до 14 років, переважно учні медресе – шкіл при мечетях. Мистецтво таджвіда дуже складне, потребує тривалої підготовки, терпіння, гарної пам’яті і, крім всього іншого, неабияких вокальних даних – це скоріше спів, ніж декламація: Коран читається співучо, в ньому кожен аят має свої інтонаційні знаки, які треба утримати в пам’яті. Для змагання вибирають ті сури, в яких є виразні, гарні вірші, справжні перлини арабської класичної мови. Ці змагання передаються по телебаченню, їх-то і радив мені послухати Махмуд. Якщо твоя спеціальність – арабська мова, гріх пропустити таку передачу. Можна сказати майже напевно, що в цю ніч біля телевізорів сидять всі алжирці, які не змогли бути присутніми на змаганнях.

Незважаючи на недобру пам’ять, залишену колоніальним пануванням, у алжирців не зник інтерес до європейської цивілізації. Як ставитися до європейського? Дискусії на цю тему тривають на сторінках газет, в студентських клубах, в кав’ярнях, та й просто за сімейним столом. А поки що немає остаточної угоди між сторонами, що сперечаються, подивимося, що ж в цьому сенсі відбувається в повсякденному житті алжирців.

За чашкою кави після обіду, почитавши журнал «Ель-Муджахід» (до речі, він продовжує виходити на французькій мові, хоча його багато разів намагалися видавати на арабській), службовець державної компанії обов’язково розгорне свіжий номер «Матен», «Фігаро» або «Експрес », доставлений сьогодні з Парижа. Диплом Сорбонни або Гренобльського університету цінується в Алжирі вище, ніж освіта, отримана в будь-якій іншій країні. Стиль одягу столичних жителів не залишає сумнівів в тому, що він диктується французькими журналами мод, кожна вигадка паризьких модельєрів моментально відбивається в образі чарівних мешканок Алжиру, яким присвятив стільки поетичних сторінок Мопассан. У книжкових магазинах, особливо на узбережжі, можна знайти майже всі новинки французьких видавництв «Фламмаріон», «Ашетт», «Галлімар». Значна, якщо не більша, частина суспільно-політичної та наукової літератури випускається в країні на французькій мові.

У Франції сьогодні живе майже 85 тисяч вихідців з Алжиру. За рідкісним винятком, у кожної алжирської сім’ї в Європі є родичі, друзі або просто знайомі, з якими підтримується постійний зв’язок. Чи може це не позначатися на способі життя і свідомості алжирців?

Ще одна важлива обставина помітно відбивається в духовному житті Алжиру. Історія цієї країни почалася задовго до приходу сюди арабів-мусульман, в ній є ще більш древній пласт – римська цивілізація. Римська імперія була найбільшою державою Середземномор’я, і пам’ять про неї залишилася всюди в Північній Африці. Кажуть, що тут свідоцтв римської епохи більше, ніж в самій Італії.

В Алжирі вам обов’язково покажуть місто Шершель, колишню римську Цезарію, повезуть на руїни стародавнього Гіппона, де народився святий Августин, канонізований католицькою церквою. Ви побачите храм Мінерви в Тебессі, руїни Капітолію і арку імператора Каракалли в Джеміле, «могилу християнки» в Тіпазі, останки величного храму Юнони в селищі Ламбез.

Як вписується цей історичний пласт в сьогодення Алжиру? Чи не спіткала його сумна доля Пергама та Галікарнаса, де на початку минулого століття неписьменні анатолійські селяни перепалювали дорогоцінні античні статуї на вапно для побілки будинків? Ці питання ставив я собі, коли їхав від узбережжя на південний схід країни, щоб побачити знаменитий Тімгад.

Але про це читайте в нашій наступній статті.

Автор: Ільдар Юнусов.