Момбаське гальмо

Гамак

Є така країна в Африці, називається Кенія. Всі знають, що в ній чого тільки не водиться: і носороги, і леви, і жирафи, і слони, і страуси, і крокодили. Але майже ніхто не знає, що в Кенії водиться ще й поле-поле. Причому тільки на узбережжі Індійського океану, на курорті Момбаса. Після сафарі, підйомів до світанку і нескінченних гонок на джипах Момбаса виглядає нудно, як порожній обідній стіл. Дрібний білий пісок, тепла чиста вода, кокосові пальми, низка розкішних готелів. Повільно накочують на берег хвилі, повільно розгойдуються пальми, повільно рухаються вздовж басейну розморені курортники.

Бігають і метушаться тільки «мисливці», які повернулися з сафарі, але й вони через два-три дні заспокоюються. «Поле-поле», – багатозначно киває чорний офіціант. «Де? Нічого не бачу!». Але він не відповідає і неспішно віддаляється, високо піднявши срібний піднос з гіркою банановою шкіркою. Все відбувається дуже повільно. Якщо за вечерею замовляєш пиво, його обов’язково принесуть до десерту. Якщо попросиш рушник біля басейну, його принесуть, коли ти і так висохла. Загалом, все африканське населення веде себе так, немов попереду у тебе ціла вічність.

Весь день я займалася тим, що, валяючись в шезлонгу на балконі, кидала в мавп кісточками авокадо і перераховувала кокоси на сусідніх пальмах. До вечора не витримала і відправилася в пляжний бар Pirates. Мені розповідали, що в нього по п’ятницях з’їжджаються з усього узбережжя європейці – провідники і підкорювачі Кіліманджаро. Захотілося подивитися на справжніх чоловіків, які живуть на всю котушку і готові в будь-який момент штурмувати вершину.

Хоча справжніх чоловіків в барі було багато, вигляд у них був зовсім не героїчний. Всі вони ліниво потягували ром з колою і знехотя розмовляли з кенійськими повіями. Весь їхній вигляд говорив, що поспішати їм нікуди, все і так встигне.

На наступний день я все-таки вирішила що-небудь зробити. Якраз «пляжний чоловік» пристав з пропозицією порибалити. А я так давно мріяла з’їздити на глибоководну рибалку! Плисти разом зі мною погодилися ще четверо туристів, які до того моменту бездіяльно рахували кокоси. Зустрітися домовилися в 5 ранку.

На екваторі світає близько семи, тому ми сиділи на піску в непроглядній темряві. Йшов дощ. Штормило, хвилі з шумом обрушувалися на берег. «Риболовного менеджера» в умовленому місці не було. Він з’явився, веселий і п’яний, коли наше терпіння вже уривалося, і, сміючись, повідомив, що капітан минулої ночі перебрав і розбудити його не вдалося. Але вдалося знайти іншого капітана, який теж всю ніч пив, але все-таки зміг встати, хоча й без особливої радості. Хвилюватися не варто, заспокоював «менеджер», тому що «Акуна Матата» (що в перекладі з африканської мови суахілі означає «немає проблем»).

Капітан і справді був похмурий. До того ж гойдало наш катер нещадно. Стало світати, саме час для кльову. Але риба вперто не ловилася. Витягли двох істот, схожих на скумбрію, про яких капітан сказав, що це тунець. Побачивши наші скептичні погляди, він запропонував відправитися за кораловий риф. Там, звичайно, штормить ще більше, зате риба велика, одні блакитні марліни. При цих його словах хитнуло так, що ми всі впали на дно. Рибак помітно повеселішав і заспівав африканську пісню «Акуна Матата» – вірний знак, що у кенійця гарний настрій. Основний сенс пісні – в Кенії завжди все добре, а головне, що є в Кенії, це відсутність всяких проблем.

Катер взяв курс у бік рифів. Все ближче була біла смуга, за якою металися величезні хвилі. І тут ми вирішили: «А ну його, цього блакитного марліна».

Коли підпливли до берега, сонце світило щосили. Шторм скінчився. Капітан був як і раніше веселий. У мені ж боролися два почуття – з одного боку, щастя від того, що ми нарешті поруч із сушею. З іншого боку, ми ж цілих 120 доларів заплатили за цей катер, але так нічого і не спіймали. «Bad luck!» – Якось аж надто радісно промовив капітан, кивнувши на двох рибок, що валялися на палубі… Ми вивалилися з катера і побрели по мілководдю до берега. Капітан ткнув мене в бік і сказав: «Поле-поле». «Яке таке поле? – Суворо запитала я. – Тут океан. Годі з мене дуру робити». «Поле-поле» на суахілі означає «повільно-повільно», в сенсі «поспішати не треба», – відповів капітан. «Поле-поле, поле-поле», – повторювала я про себе. І раптом зрозуміла, що дійсно нікуди поспішати. Подумаєш, сьогодні не пощастило, так пощастить завтра. Взагалі поспішати нема чого.

Решту часу відпустки я валялася біля берега і меланхолійно рахувала кокоси. Мені було добре. І рибалити я більше не поїхала. Навіщо поспішати? Попереду – ціла вічність. Ще встигну зловити блакитного марліна, огрядного тунця або познайомитися з підкорювачем Кіліманджаро.

Автор: Ольга Мауріна.


Posted in Мандруємо Африкою by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика