У пошуках великого лісу – подорож у Конго

Кіншаса

Конго не даремно було обрано для проведення XII Генеральної асамблеї Міжнародного союзу охорони природи. Однією з основних проблем, що обговорювалися на ній, була проблема дощових тропічних лісів, а Конго — найбільший на Африканському континенті їх власник. Однак, підлітаючи до Кіншаси, столиці Конго, ми не розраховували побачити її в оточенні лісів: щонайменше, за двісті кілометрів перед нею видимість з літака знову стала хорошою. Зв’язок тут прямий. Більшу частину шляху на захід від Великих озер, поки під крилом тягнувся синій плюшевий килим тропічного лісу, ми летіли у майже суцільній хмарності — ліс лише зрідка вдавалося побачити в розривах між хмарами. Скінчився ліс — скінчилися хмари, недарма він носить назву «дощового». Знову почалися випалені сонцем пагорби, лише де-не-де по долинах річок — жалюгідні залишки колишніх лісів з рудими прогалинами і розкиданими тут і там білими скелетами величезних дерев.

З перших вражень про Кіншасу саме, мабуть, сильне — це пил, сіра, задушлива, пахне гаром. По боках дороги, що веде з аеропорту стоять сірі пальми. «І тут пилові пальми, спасибі, хоч не в діжках», — жартує хтось. Тут, на п’ятому градусі південної широти, ми потрапили в кінець сухого сезону — зими. З червня по вересень і сонце не таке пекуче, і немає дощів і, значить, тропічної духоти, настільки тяжкої для сіверян,— з точки зору кліматичної, свого роду оксамитовий сезон. Зате з естетичних позицій ми опинилися в явному програші, і столиця Конго постала перед нами далеко не в кращому своєму вигляді. Все вигоріле, поникле, замучене довгою спрагою. Свіжа зелень тільки поблизу Конго або там, де рослини спеціально поливають, а таких місць небагато.

У перший же ранок нас повезли на гору Нгаліема, з якої, як нам пояснили, відкривається чудовий вид на Кіншасу та її околиці. Гора ця більш відома під ім’ям Стенлі. Саме з неї великий мандрівник оглядав ці місця наприкінці своєї трансафриканської подорожі у вісімдесятих роках позаминулого століття. Тоді він відкрив світові другу після Нілу велику африканську річку Конго, пройшовши від самих її витоків у краю Великих озер до впадіння в Атлантичний океан. Гора ця, як і все навколо, була в ті часи покрита незайманим лісом, а в Конго плескалися бегемоти. Про бегемота тут давно вже забули, а на горі тепер президентський парк з просторими доглянутими газонами, асфальтованими доріжками, підстриженими під машинку кущами і акуратними алеями.

гора Нгаліема

Вид з гори, невисокої, але пануючої над місцевістю, насправді відмінний. Якщо дивитися вправо, вгору за течією Конго, бачиш широку величну річку, що плавно і неквапливо несе свої жовті води, як і личить великій річці. А в ліву сторону від гори, нижче за течією, вже щосили киплять буруни порогів. Річка, до того оточена низинними берегами, тут входить у тісну долину і перетворюється в ревучого звіра. Такою вона залишається до самої своєї дельти перед впадінням в океан. Ось чому «ворота» Конго так довго залишалися закритими для білих — проникнути по річці з океану було неможливо. Донині вона на цьому найважливішому шляху непрохідна для човнів, і всі вантажі до океану йдуть по залізниці.

Річка Конго

По берегах Конго вгору за течією видно відразу дві столиці: Браззавіль — столиця Республіки Конго — і Кіншаса. Браззавіль на тому боці річки тоне у туманному серпанку, зате Кіншасу видно добре. Зі своїми півтора мільйонами жителів вона простяглася на десятки кілометрів, поступово переходячи в «за місто»: в задушливому мареві губляться білясті пагорби з іржавими плямами гарей на схилах, рідкісними кострубатими деревами і заростями колючих чагарників (з ними незабаром ми звели саме близьке знайомство). І дими, всюди дими, які сідають на губах тривожним гірким присмаком горілого,— у вересні йде підготовка грунту до посівів і посадок, а робиться це, перш за все, з допомогою вогню.

вторина савана у Конго

На мові ботаніків перед нами була вторинна саванна, вторинна тому, що по природним законам савані тут не місце, і якщо б не втручання людини, її тут і не було б. По природним законам тут місце лісам.

Для нас, біологів і географів, вторинна саванна представляла величезний інтерес. Тут можна було спостерігати і власними руками помацати, що ж відбувається, коли в цих умовах вирубують ліси, і ще дуже хотілося по збереженим фрагментам уявити собі колишній вигляд цих місць. Допомогла нам та обставина, що асамблея проходила не в самій Кіншасі, а приблизно в годині їзди від неї — в містечку Н’Селе.

Якщо дорога на гору Нгаліема йде вниз за течією Конго, то в Н’Селе треба їхати вгору. І якщо вниз Конго звужується, то тут, навпаки, береги розсуваються, і річка перетворюється раптом у велике озеро близько 30 кілометрів довжиною і шириною 25. Н’Селе лежить на самому його березі, низинному і рівному. Перед очима раптом постає свіжий зелений оазис — предмет невсипущої турботи цілої армії садових робітників. Парк зовсім молодий, і пальми приблизно такого ж зростання, які можна побачити у нас в діжках, зате весело зеленіють газони, уквітчані строкатими мазками квітучих дерев і чагарників.

Конго

Особливо вразила мене якась акація з ніжними, як у нашої мімози, листям, усі гілки якої були всипані ніби і не квітами, а пухнастими біло-рожевими, як у фламінго, пір’їнками, що випадково заціпилися за гілки. Немов схаменувшись, природа вирішила, нарешті, показати, на що вона здатна в тутешніх краях, і посадила на гілочку акації нектарницю — маленьку витончену пташку, металево-чорну з фіолетовим відливом і сліпучою карміново-червоною плямою на грудці.

Нектарниця ласувала, як їй і належить, нектаром, запускаючи в квітку-пір’їнку довгий, як у колібрі, дзьобик, і викликала захоплені вигуки спостерігачів перед парадним під’їздом тої споруди, де була призначена асамблея.

…Відразу після реєстрації — ошатні організатори, натовп респектабельних учасників — замість того щоб насолоджуватися прохолодою біля фонтану або тягнути крижане пиво під освіжаючим диханням кондиціонерів, замість всіх цих дарованих цивілізацією благ, ми, сіверяни, кинулися під палючим сонцем до лісочку на березі Конго. Шматочки такого лісу, що підносяться тут і там верхівками пальм ми вже по дорозі в Н’Селе розглядали з пожадливістю з вікон автобуса, і ось нарешті такий лісок в межах досяжності! Ми майже бігли до нього, але — на жаль! — замість того щоб урочисто ступити під його полог, вдарилися об нього, ніби об кам’яну стіну.

Колючки! Бог мій, яких тільки витончених колючок не винайшла тут природа! Все виявилося озброєним до зубів. Ось тільки що вилізла з землі рослинка, зовсім ще в ніжному дитячому віці — встигла випустити всього лише кілька листочків. Але з виїмки між листям вже стирчить жорстка стеблинка з досить-таки міцними шипами, влаштованими за принципом остроги. Проходить трохи часу — і невинна стеблинка перетворюється у потужну ліану в руку завтовшки, усаджену великим пір’ястим листям, а продовженням кожного аркуша служить жорстке стебло, озброєне страшними, сидячими попарно зубами, міцними, як у вилки з їдальні. Чіпляючись за все, що попадеться, колючим стеблом, ліана вповзає на самі вершини фікусів і пальм, але і тут продовжує шукати собі подальшу опору, розвішуючи на всі боки свої жахливі ловчі снасті.

Шипами, колючками найхимерніших систем забезпечені тут не тільки ліани, але і всі дерева, що служать для них підпорою,— і пальми, акації теж колючі знизу доверху. Ні до чого не можна безкарно доторкнутися рукою, ні за що не можна зачепитися, і навіть після всіх можливих заходів довго потім дістаєш з себе гачки і колючки.

Такий цей ліс. Поясню відразу: це зовсім не той ліс, що ріс тут у часи Стенлі. Як і тутешня саванна, ліс цей теж вторинний і являє собою результат стихійного антропогенного відбору, підсумок хижацтва колонізаторів. Тут були, насамперед, вирубані всі дерева з цінною деревиною, потім зведені ті, гілки яких годяться на корм худобі, далі сама худоба з’їла все, що в змозі переварити, нарешті, решту було випалено, а звільнені землі розчищені під посіви. Ті ж ділянки лісу, які якимось дивом вціліли від вогню, складені виключно видами рослин, що пройшли цей найжорстокіший відбір на виживання,— вони озброєні колючками до такої міри, що і люди, і тварини від них відступилися. (Точно так само в інших місцях на затоптаних худобою пасовищах виживають лише смертельно отруйні рослини.) Тільки папуги — чудові сірі жако — весело базікають тут на верхівках пальм, інша живність ховається всередині колючої фортеці.

ліс в Конго

Попрощавшись з надією познайомитися з цим лісом ближче, ми звернулися до навколишніх полів. Втім, в даному випадку слово це мало відповідне: занадто несхожі вони на звичні нам поля. Добре знайома картина розораного поля з глянцево поблискуючими скибками землі — розкіш тут нечувана і неможлива. Нам, жителям помірної зони, нелегко уявити собі справжню ситуацію з африканськими ґрунтами — у нас все не так. Ми, наприклад, звикли до метрової товщі грунту, бідної чи багатої — інша розмова, але товщі! І ми знаємо, що якщо людина поводиться розумно і дотримується агротехніки, родючість ґрунту можна підтримувати практично вічно, навіть при інтенсивному землеробстві. Зовсім інша справа — Африка, всупереч звичайним нашим уявленням, від природи малородючий материк. На більшій його частині ґрунтовий шар настільки тонкий і крихкий, що мотика досі визнана найбільш доцільним знаряддям хлібороба, як найбільш щадна.

Головне ж полягає в тому, що і без того бідні ґрунти знаходяться під постійною загрозою руйнування променями палючого екваторіального сонця, нестримних тропічних злив і посушливих вітрів. Єдиним надійним захистом тутешніх ґрунтів — цього з такими труднощами накопиченого природою дорогоцінного капіталу — залишається рослинний покрив. А в тропічній частині Африки, де засушлива спека поєднується зі страшними зливами, перед руйнівною міццю стихій можуть встояти лише тропічні ліси. Тут і полягає жорстокий парадокс Африканського континенту: у гонитві за родючими землями і пасовищами його колишні господарі знищили природну рослинність, вирубали ліси; а ґрунти, позбавлені споконвічного захисту, через три-чотири роки повністю втрачають свою родючість і деградують.

Те, що ми побачили навколо Кіншаси, і було результатом хижацтва, що призвело до такої деградації. Я заглядала у всі ями, що траплялися на шляху — і завжди бачила одне і те ж: товща пісків тільки трохи перекрита більш темним гумусним шаром, часто-густо ця тонка плівочка грунту переривалася, і тоді піски вилазили на поверхню, як у справжній пустелі. Тонка земелька більше була схожа на золу — сіра, сипка, така вона здебільшого і складалася з золи. Все тут знаходиться на крайній межі, запасів у ґрунті практично немає, і все життя нового врожаю грунтується на тих поживних речовинах, які були накопичені рослинами в попередній сезон. Ось чому колом гуляють пали — таким чином, удобрюють мізерну грунт.

Але пали дуже шкідливі. Мало того, що вони ведуть до збіднення рослинності, коли виживають деякі, найбільш стійкі до вогню види. Грунт теж збіднюється, позбавляючись частини буря з димом азоту і вуглецю. Виходить замкнуте коло. Кожен рік картина повторюється заново, і важко придумати сумніше! У димному мареві стирчать з чорної землі коряві олійні пальми з обвугленими стовбурами, якимось незбагненним чином залишаються при цьому в живих. При вирубці лісів місцеве населення щадить цю пальму: з м’якоті плодів і насіння вичавлюють масло, та навіть в більшій кількості, ніж дає кокосова, а з солодкого соку, витікаючого з надрізів суцвіть, роблять вино.

Через стійкість до вогню олійна пальма надовго переживає побратимів по лісі. І — як єдине свідчення його існування — продовжує рости в тих місцях, де від лісу давно вже не залишилося і сліду. Вторинна савана в околицях Кіншаси так і називається — савана з олійною пальмою. Крім цієї пальми, тут стійкі злаки, що відростають з початком вологого сезону і дають корм худобі. Зрозуміло, жодна культурна рослина не може рости на таких бідних грунтах, і щоб виростити тут, скажімо, ананаси потрібна безодня праці та добрив — розкіш, яку може собі дозволити лише дуже багатий землевласник.

олійна пальма

Що ж стосується основної частини місцевого населення, то воно змушене задовольнятися тією даниною, яку знімає в безпосередній близькості від житла. Зазвичай біля халупи можна побачити кілька кокосових пальм, розкидисте мангове дерево, іноді динні дерева — папайю, на грядках росте маніок, темно-зелені гарбузи, перець та інші овочі — це так звані «сади жінок», які розводяться в Африці майже кожною господинею. Завдяки добриву у вигляді всякого сміття і поливу рослини тут добре розвиваються і дають по два врожаї в рік. Але при тому нікчемному ККД використання землі, яку довелося побачити в околицях Кіншаси, для нас залишилося досконалою загадкою, чим годується тут населення.

Отже, без особливих труднощів ми змогли отримати досить ясну і — на жаль! — невтішну відповідь на перше питання: що відбувається на тутешніх землях після зведення лісів. Без відповіді залишалось питання друге — як же ці ліси виглядали. З літературних джерел було відомо, що тут росли вологі листопадні тропічні ліси. Не всі породи дерев були в них вічнозеленими, частина скидала листя на сухий сезон — звідси і назва. Дуже скоро нам довелося розпрощатися з думкою побачити хоча б невеликий шматочок лісу, врятованого від зовсім не таких вже й давніх часів. Коли Стенлі здійснив свої блискучі відкриття, в світі існувало вже чимало національних парків, але в ці краї ідеї охорони природи дійшли з дуже великим запізненням. А тому від тутешніх лісів не збереглося нічого. Ну, так насадити! — скаже інший читач, який пригадав акуратний сосновий лісок біля своєї дачі, де він збирає маслюки.

Нічого не вийде — і тут не годяться мірки нашої помірної зони! Разом з лісом виявилися безповоротно втраченими всі ті умови, за межами яких існування його вже неможливо. Клімат, грунти, водний режим — все стало зовсім іншим.

Є і ще одна важлива обставина: тропічний ліс по своїй складності не рівня нашому. Досить сказати, що на одному гектарі такого лісу можна не зустріти двох дерев, які належать до одного виду, всі різні, і кожному в цьому грандіозному природному оркестрі належить грати свою партію. При відповідних витратах і тут можна виростити монокультуру тієї ж лимби, що, до речі, цілком влаштовує лісозаготівельників. Однак такий ліс буде нагадувати природний навіть менше, ніж те, що можна побачити в оранжереї ботанічного саду. Відновити тропічний ліс у всій його неймовірній складності практично неможливо. Він помирає раз і назавжди як єдиний організм, подібно величезному чудовому звіру.

За таких обставин не залишалося нічого іншого, як намагатися познайомитися з лісом хоча б по частинах — окремі місцеві лісові породи повинні ж десь зберегтися, скажімо, у місці, де повно різних дерев.

Далі буде.

Автор: М. Черкасова.


Posted in Мандруємо Африкою, Сучасні проблеми Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика