У пошуках великого лісу – подорож в Конго. Продовження.

Перед самими вікнами мого номера в Кіншасі блищали на сонці лаковані листя того самого фікуса, який так охоче росте у нас вдома і такий любимий нашими сатириками. Тут він легко дотягувався до п’ятого поверху і виглядав цілком солідним деревом. Родом він, однак, з Індії, а тому не представляв для нас інтересу. Поруч у міському саду чудові бамбуки, дуже схожі на органні труби, вони підносили високо до неба букети перистих листків. Тільки і вони з Південної Азії! Там же шелестів срібним листям гай евкаліптів, вони тут на кожному кроці.

Чи потрібно говорити, що їх батьківщина — Австралія? Чудові мангові дерева з густим темно-зеленим листям, схожі своєю розлогою кроною на наші столітні дуби,— південноазіатського походження. Бугенвіллія, що так мальовничо обвиває тераси і паркани і навіть у сухий сезон радує око гронами рожевих, червоних і бузкових квітів,— американка. І навіть сейба, чудовий екземпляр якої зростає в Кіншасі в самому початку Бульвару 30 червня, вважається вихідцем з Південної Америки.

До цієї сейби ми приходили не раз – це була прекрасна модель дерева тропічного лісу. Потужний її колоноподібний стовбур, що йде у висоту метрів на п’ятдесят, розширювався в нижній частині на зразок намету, під який вільно міг в’їхати автомобіль. Своїм виникненням «шатро» був зобов’язаний випираючим з землі корінням. Це так зване досковидне коріння дуже характерне для дерев тропічного лісу і, ймовірно, служить лісовим велетням розпірками, що додають стійкість під час нальотів лютих торнадо. Сейба на Бульварі 30 червня приваблювала нас ще з однієї причини: вночі на ній годувалося безліч криланів — до цієї групи загону рукокрилих належать найбільші його представники. Тутешні були не дуже великі — заввишки з ворону. Одного з них, з підбитим крилом, вдалося викупити у хлопчиська.

Це виявилася чарівна бура тваринка з дуже виразною і живою мордочкою, схожою на собачу, величезними, опуклими, як у всіх нічних тварин, очима і маленькими круглими вушками. Один з пальців звірка, довгий і рухливий, вільний від літальної перетинки, їм-то крилан і чіпляється, лазячи по гілках. У готелі я запропонувала звірку вішалку від сукні, він тут же вчепився за неї і повис вниз головою у своїй самій природній позі. Так і довелося помістити його в гардероб. Звір був абсолютно «ручним», охоче пив солодкий сироп, і дуже шкода, що рана його виявилася надто серйозною…

Стоячи під освітленою вуличними ліхтарями сейбою і спостерігаючи, як крилани зльоту підвішуються до її гілок і пересуваються по них кшталт лінивців, ми вирішували завдання, для півночі абсолютно немислиме: чим годуються звірі — квітами сейби або її плодами. Розкішна крона дерева, що розкинулася над нашими головами, в достатку була обвішана і тими і іншими. Явище це також дуже характерно для тропіків: у підпорядкованості сезонам року тропічні рослини зовсім не так пунктуальні, як наші.

Якщо ж протягом року вони отримують достатньо вологи, то зовсім не визнають ні весни, ні осені,— цвітуть, плодоносять і змінюють листя протягом всього року. Власне кажучи, «вічнозеленість» тропічних дерев тим і пояснюється: листя їх зовсім не вічно тримаються на гілках, просто дерево змінює їх не всі відразу, а поступово, непомітно для очей. Навіть різні гілки одного і того ж дерева можуть, як у цієї сейби, жити по різному календарю.

Спостерігаючи життя міських рослин, ми дізналися багато цікавого, і все ж про місцеві дерева — практично нічого. Останньою надією залишався ботанічний сад. Ось який запис знайшла я у своєму щоденнику: «Уявіть собі, що, зібравшись поглянути на саму звичайну нашу березу, ви повинні були б відправитися куди-небудь, а в самий головний ботанічний сад Академії наук, тому що ніде більше ні однієї берези не збереглося. Від однієї такої думки мені, зізнатися, стало не по собі, але саме така ситуація в Кіншасі і її околицях. Тільки замість берези тут лімба. В результаті господарювання людини природні умови змінилися настільки, що основні деревні породи, що росли в тутешніх лісах кілька десятків років тому, тепер вже не можуть тут жити. Зате місто буквально заполонене чужоземними прибульцями з рослинного царства, які куди краще освоїлися з новими умовами і впевнено витіснили аборигенів, зробившись повновладними «господарями». До речі, це відноситься і до Конго, течія якого суцільно забита водяним гіацинтом, привезеним з Америки.

Тепер, правда, мене вже не дивує подібна ситуація. На жаль, з тих пір я побачила і ще місця, де справа йде точно так і місцеві рослини можна побачити хіба що в ботанічному саду, тому що в природних умовах вони не збереглися. Але тоді-то я зіткнулася з таким становищем в перший раз!

І ось нарешті довгоочікувана екскурсія в ботанічний сад Кісанту: прекрасна колекція пальм з усіх кінців світу; прямо-таки жахливі, але знову ж східноазійські, бамбуки; відмінні кактуси, зрозуміло, американські — в Африці вони не водяться; навіть деякі європейські хвойні, які нам демонстрували з особливою гордістю. Але де ж, де свої власні? Спочатку нас навіть не зрозуміли, а потім повели кудись у дальній кінець саду — колекцію місцевих рослин почали збирати тут зовсім недавно, та й екскурсанти ними зазвичай не цікавляться. Тут і побачили ми, нарешті лімбу — тоненький світлий стовбур, дрібні листочки; важко навіть повірити, що в колишніх лісах дерева лимби досягали самих велетенских розмірів, і левова частка заготовленої в цих краях деревини припала саме на неї. І тоді-то в перший раз я зрозуміла: з усіх завдань ботанічного саду найголовніше в сучасних умовах — саме збереження своїх, місцевих рослин. Де ж іще шукати їм спасіння, як не в себе на батьківщині?

Так і не знайшли ми в околицях Кіншаси не тільки лісу, але як слід не подивилися навіть окремих його представників. Побувати в самій лісовій країні африканського материка і не побачити тропічного лісу — чи можна придумати щось образливіше? А справа ніби йшла до того. Правда, попереду була ще екскурсія по країні, але при обговоренні маршруту з’ясувалося ось яка прикра обставина. Хоча на території Конго ще збереглися справжні незаймані ліси і площа їх — після проведеної нещодавно аерофотозйомки — виявилася навіть більше, ніж можна було припускати, для нас вони залишалися практично недоступними. Поблизу аеродромів або автомобільних доріг лісів давно вже немає, як і навколо Кіншаси, — їх вирубали. До масивів ж незайманих лісів треба їхати по повному бездоріжжю, на пирогах, як і в часи Стенлі; навіть гелікоптери не завжди можуть допомогти. І, зрозуміло, щоб пуститися в такий шлях з його непередбачуваними примхами, треба володіти достатнім часом — не тижнем, як у нас…

З двохсот мільйонів гектарів тропічних дощових лісів Африки приблизно три чверті припадає на частку лісів басейну Конго, іншу чверть складають ліси, що ростуть на узбережжі Гвінейської затоки. При цьому на частку Конго припадає близько 100 мільйонів гектарів тропічних лісів, так що вони складають трохи менше половини його території. Інші ліси ростуть в інших країнах басейну великої річки. Колись існував єдиний величезний масив, що тягнувся по обидві сторони від екватора, від самого атлантичного узбережжя Африки аж до Великих озер. Тепер він помітно зіщулився і розпався на ряд окремих, але все ще більших шматків. На території Конго таких лісів п’ять: На північ від течії Конго ліс Абумонбазі, на південь від Конго — Салонга, до північно-заходу від Великих озер — ліс Ітурі, на захід від них — Маньема і між масивами Салонга і Маньона — Ломами.

Особливо вабив нас Салонга — це найбільший масив екваторіальних низинних і тому найбільш розкішних тропічних лісів. Але вони і самі недоступні. У 1970 році тут був відкритий національний парк Салонга площею 3 мільйона гектарів — найбільший на території Конго національний і найбільший у всій Африці лісовий парк. Цікаво зауважити, що від усіх заповідних лісів Африки він становить більше половини.

Не меншу привабливість, ніж Салонга, представляв для нас ліс Ітурі — саме в цьому лісі водиться окапі, у єдиному на земній кулі місці. Недарма випущений до початку асамблеї значок прикрашений його зображенням — відкриття окапі стало однією з найбільших зоологічних сенсацій минулого століття. Перші звістки про загадкового звіра лісів Ітурі привіз той же Стенлі: він був дуже здивований, що пігмеї, що населяють цей ліс, не виявили особливого захоплення при вигляді експедиційних коней,— схожих звірів їм вже доводилося зустрічати у своєму лісі. Описаний ж окапі був вперше в 1900 році під ім’ям «коні Джонстона». Рік потому, коли в руки зоологів потрапили ціла шкура і череп, стало очевидно, що це зовсім не кінь, а представник сімейства жирафів.

Окапі довго ще хвилювало зоологів — в Європі вперше побачили його живцем лише через двадцять років після того, як він став відомий світу. Втім, і донині про його життя на волі відомо дуже мало. І в лісі Ітурі окапі зустрічається нечасто. Він не може жити під суцільною запоною — там йому просто нема чого їсти, і мешкає в небагатьох освітлених місцях поблизу річок і галявин, де багато чагарників.

Окапі, насправді, має помітну схожість з жирафом, але дуже добре складений, шия його, хоч і досить довга, але зовсім не надмірна. І якщо це жираф, то саме лісовий: бурувато-чорний тулуб, великі чуйні вуха з золотисто-каштановим відливом і величезні, осяяні чудовими віями очі. Щоправда, природа подбала урізноманітнити це дуже скромне вбрання. Всі чотири ноги окапі, взуті у витончені чорні копита, вона одягла ще в білі панчохи, а вище панчох намалювала примхливі білі смужки, які, піднімаючись на круп, утворюють ошатні смугасті штанці. Дитинча було розмальоване, як і мати, тільки малюнок виглядав більш яскравим, і весь він так і сяяв своєю новенькою шкуркою. Народившись в неволі, окапі ставився до людини без усякого побоювання, підставляючи бочок до самої сітки, але турботлива мати щоразу ніжно, але наполегливо відтягувала його в бік. І тоді, задерши тонкий, прикрашений чорним пензликом хвіст, він грайливим галопом нісся в глиб вольєру.

Звички окапі, що воліє триматися в тіні пальм, також видавали лісового мешканця. І спостерігаючи за ними, я раптом зрозуміла секрет особливої їх чарівності: таємничість справжнього лісового звіра поєднувалася в них з чисто кінською, неперевершеною, на мій погляд, пластикою, недарма помітили цю подібність пігмеї Ітурі. М’яка лінія шиї плавно переходить у них в спину і похило потім знижується до крупу, такому ж чарівно округлому, як у коня. І як у коня, у окапі чудова атласна шкіра з трепетними жилками на прекрасній морді, оксамитові ніс і губи. Тільки от язик справжній жирафячий — гнучка чорна змійка, діловито снує у розвішаних по всьому загону віниках, чому вони миттєво втрачають листя. І ще раз нагадали вони мені коней своєю ніжністю: вони відпочивали, стоячи один проти одного і переплітались шиями.

Так і стоять вони в моїх очах — дивним баченням небаченого казкового краю.

Автор: М. Черкасова.