Жаркий сніг Кіліманджаро

Кіліманджаро

Справжня Африка йде. Ще п’ять, десять років, і Африка цивілізується, почне жити за європейськими стандартами і швидше за все, поскуічнішає. Але поки ще можна приїхати до Танзанії і побачити, як горять очі леопарда в пітьмі тропічного лісу. Ще є час…

ПОВІТРЯ КІЛІМАНДЖАРО

Кожен день десятки туристів прагнуть підкорити найвищу вершину Африки. Німці, французи, чехи, австралійці, американці… Вони платять великі гроші і приїжджають до Танзанії з цілком певною метою – пройти п’ять днів по гірському маршруту і піднятися на 5895-метрову позначку. На світі безліч гір, залазити на які дозволяють абсолютно безкоштовно. Чи не менше півсотні гір, таких же високих. А вже складніше Кіліманджаро – тисячі. Все так. От тільки за кількістю сходжень Кіліманджаро на першому місці. Справа в тому, що на відміну від Монблану на Кіліманджаро не буває лавин. Там немає бездонних льодовикових тріщин Ельбрусу, льодопадів Канченджанги, блискавок Ушби, смертельних морозів Евересту. На сходження не треба брати мотузки і гаки. При всьому при тому Кіліманджаро – гора складна, підступна, серйозна і підкоряється далеко не всім.

На Кіліманджаро людина бореться тільки сама з собою і з висотою. Наша планета насправді не ідеальна куля, а приплющений на полюсах еліпсоїд, і вершина найвищої африканської гори – ще й точка, найбільш віддалена від центру Землі. Повітря на вершині дуже мало. На думку фахівців, після 5600-метрової позначки Кіліманджаро цілком відповідає будь-якому з семитисячників. Піднятися на семитисячник, не маючи поняття про альпіністську техніку. Ось причина невпинного людського потоку. Йдуть на Кіліманджаро захоплені дівчата, накачані анаболіками хлопці, домогосподарки, пенсіонери, колишні альпіністи. Йдуть трудоголіки, втомлені від постійних стресів на роботі, прокурені алкоголіки, спортсмени, інваліди. Всім цікаво – зможуть чи ні, чи залишилися сили, і чи були вони взагалі. У кожного своя доля, свій старт, своя причина йти на гору. І тільки п’ята частина всіх них добирається до вершини.

Кіліманджаро

На вході в Національний парк Кіліманджаро на дерев’яному щиті перераховані численні «не можна». Не можна йти в гору з серцевими захворюваннями, нездоровою печінкою і нирками, з відхиленнями в роботі головного мозку … Але хто до кінця дочитує цю бодягу ?! Жоден з туристів, які купують тур на Кіліманджаро, не спромагається зробити навіть кардіограму. Вперед! Шлях довгий, в дорозі розберемося.

ОЧІ ЛЕОПАРДА

Сходження починається від воріт Марангу Національного парку, з висоти 1700 метрів. Вхід на Кіліманджаро коштує 310 доларів, обслуговування в дорозі і на притулках – ще 300. Але звичайно туристи користуються послугами турфірм – виходить дешевше, за ту ж ціну ще й забезпечується трансфер з готелю та аеропорту. Ми записуємо наші дані в книгу сходжувачів. Наша група складається з оператора і фотографа біатлоніста Володимира Іванова, 49 років; одного з керівників приймаючої фірми «Аеро-Шах-Тур» Володимира Голубєва, 46 років; і автора цієї статті, 37 років.

Володимир Голубєв давно живе в Танзанії, на вершині був вже тричі і з цієї причини вельми шанований та звільнений від плати за вхід. Наші рюкзаки поперемінно будуть нести шість носіїв, а супроводжувати групу – старший гід Тобіас. Ми знайомимося з носіями, і відразу заспокоюємо їх з приводу чайових: хлопці, ми порядки знаємо, обіцяємо в кінці шляху сотню доларів. Носильники веселішають, забирають великі рюкзаки – і йдуть на маршрут. Тобіас залишається з нами. Весь шлях, що б не трапилося і з якою б швидкістю ми не йшли, він буде поруч або трохи позаду.

Кіліманджаро

Землі району Кіліманджаро і сама гора належать племені чага – одного з найбільш заможних і впливових в Танзанії. Носильники і гіди належать до цього племені і частину чайових відраховують своїм вождям. Горяни разом з урядовими спецслужбами відповідають за безпеку туристів і стежать за збереженням парку. Чага знають всіх, хто ходить в горах, і справедливо пишаються тим, що на маршруті виключені грабунки та крадіжки, а повернення забутої речі – звичайна процедура.

Тривалість життя чага дуже висока. На відміну від інших африканців горяни в 50-60 років виглядають на сорок. Провідник Лівінгстона (англійського мандрівника 19-го століття, який перший перетнув Африку) і першопрохідця Кіліманджаро Міллера Іоханна Лауо помер у віці 132 років! До речі, Лауо – прапрапрадідусь нашого Тобіаса. Однак самому Тобіасу навряд чи судилося дожити до ста років. Робота провідника важка – три-чотири сходження на місяць. У результаті за останні кілька років померло двадцять провідників, і сорокарічний Тобіас вважається старим. Однак сам Тобіас не шкодує, що шість років тому кинув роботу таксиста в Моши і пішов на тримісячні курси провідників. Зарплата пристойна, дружина і троє дітей забезпечені, туристи – люди цікаві, з деякими в дорозі здружилися, – в гості запрошують. Не так давно Тобіас побував у Швеції.

Ми входимо в тропічний ліс. Дерева переплетені ліанами, колючі чагарники утворюють вздовж стежки суцільну стіну. За плечима рюкзачок з п’ятьма пляшками води і виданим на дорогу сухим пайком. Поки жарко, і ми йдемо в шортах і майках. До першого притулку Мандара-хат три-чотири години шляху, пройти треба кілометрів десять і піднятися на кілометр по вертикалі. Наш маршрут – наймасовіший, провідники називають його «кока-кола». Тут навантаження починаються поступово, і два дні майже ніхто не відчуває труднощів. Є ще маршрут «віскі» – гора береться за три дні, а також маршрут шостої категорії складності, його свого часу пройшов знаменитий альпініст Месснер.

Кіліманджаро

Ми чуємо від Тобіаса пораду, яка стане звичною: «полі-полі». На суахілі це означає щось на зразок нашого «тихіше їдеш…». Висота набирається непомітно, і йти треба якомога повільніше. Трохи на підйом – і «полі-полі», пульс треба тримати – не більш 120 ударів на хвилину, інакше є шанс швидко підхопити «горняшку».

Землі навколо гори родючі, і район заселений дуже щільно. Національний парк Кіліманджаро – останній притулок навколишніх звірів, і тому їх тут багато.

Продирається крізь зарості бородавочник, шелестять листям біло-чорні колобуси-самі красиві і спокійні з мавп, вибігає на стежку мангуста, хтось невидимий плаче, хтось регоче і бурчить.

Кіліманджаро

Мандара-хат – група будиночків з гостроверхими дахами і великою двоповерховою їдальнею. У кожному будиночку чотири ліжка з хорошими чистими матрацами. Світло – тільки від сонячних батарей, тому підзарядити акумулятори можна по всьому маршруту, і любителі відеозйомок запасаються акумуляторами і батареями на всі п’ять днів шляху. У Мандара-хат нас вже чекають носильники. Вони приготували чай і запитують, чи можна години через дві подати вечерю. Меню різноманітне, на наш вибір: смажене м’ясо, бекон, яєчня, протертий гострий суп, смажені овочі, картопля. Поки готується вечеря, йдемо подивитися розташований неподалік невеликий кратер. З кромки вулкана відкривається вид на поля Кенії. Там, внизу, – кавові плантації, поля колючої агави-сизаля, отруйної ромашки-пиретрума і ананасів. Над прірвою парять орли, над орлами – марабу.

Марабу

Марабу красивий птах і в повітрі нагадує птеродактиля. Але душа у нього сміттєва, птах харчується падаллю. Ми бачили марабу на смітниках Моши. Місцеві жителі не люблять марабу, вважають, що він може вбити дитину.

Марабу

Повертаємося в табір і в їдальні обговорюємо з сусідами подробиці першого переходу. У нашому потоці на гору йдуть сорок туристів. Найчисленніша група – чехи, їх дванадцять. Всі веселі, і поки ще ніхто не втомився. Туристи п’ють привезені з дому сливовицю, джин, віскі, а також пиво, куплене в ларьку «Карібу-Мандара». Брати на гору алкогольні напої заборонено, але заборону можна легко обійти – пообіцяти чайові, запросити на випивку гіда або просто ретельно упакувати пляшки. Ми запрошуємо до себе в будиночок Тобіаса і слухаємо його страшні історії про леопардів, що нишпорять в темряві по табору в пошуках їстівних недогризків.

Вночі мені щось не спиться. Я беру бінокль і виходжу назовні – хочу розшукати Південний Хрест. Поперек небосхилу проліг Чумацький Шлях. Ківш Великої Ведмедиці перекинутий, а збоку – ось він, той самий Південний Хрест. Падають зірки, літають по небу супутники… Я опускаю бінокль – і близько бачу два жовтих ока. Верещать цикади, гупає чи то птах, чи то звір, а у волоссі в мене заплутується нічний метелик. Через п’ять секунд я вже лежу в спальному мішку. Бінокль так і залишився валятися на порозі.

Продовження розповіді про сходження на Кіліманджаро читайте в наступній статті.

Автор: Аріф Алієв.

P. S. А ще на схилах Кіліманджаро можна окрім всього іншого знайти багато рідкісних видів квіток, таких як от бегонія тропічна, що росте лише не в багатьох місцях.


Posted in Мандруємо Африкою by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика