Африка на шляху науково-технічного прогресу

африканська школа

У країнах третього світу між традиційною національною культурою і технікою, строго кажучи, протиріч немає. В Африці, наприклад, технологія і культура зливаються воєдино. У своїй брошурі «Африканська цивілізація вчора і завтра» історик і соціолог Жозеф Кі-Зербо з Верхньої Вольти описує традиційне суспільство людей з чорною шкірою наступним чином: «Це суспільство постійно перебувало в пошуках нового. Кожна сім’я, кожне село, кожне плем’я відкривали свої способи жити в рівновазі з природою. Про це в достатній мірі свідчать багато виведених сортів злаків, своєрідні прийоми в обробці землі, всілякі знаряддя і вельми різноманітні форми колективної праці, безліч ефективних ліків і методів лікування, нехай навіть супроводжуваних магічними ритуалами».

І тим не менш відома напруженість існує і тут. Вона створюється в середовищі інтелектуальної еліти і всіх тих, хто отримав хоч якусь освіту і долучився до культури, продовжуючи при цьому жити в суспільстві, абсолютно чужому науці. Не секрет, що не тільки неосвічені, але навіть і цілком освічені люди звертаються за порадою до місцевих чаклунів і мудреців. Ця напруженість, мабуть, породжується взаємопроникненням різнорідних культур, яке проявляє себе на всіх рівнях в повсякденному житті: оранка землі вручну, але під звуки транзистора; дров’яне опалення та автомобілі. Невідповідності починаються зі школи. Африканський хлопчик, який вивчає ваги на уроці фізики, ніколи їх не бачив на відміну від маленького європейця, який бачить їх щодня.

Результат подібної невідповідності – двоїстий характер науки в країнах третього світу. З одного боку, у повсякденній практиці наука недостатньо обґрунтована теоретично, в результаті чого повноцінне використання наукових досягнень стає неможливим. У своїй книзі «Чорна Африка погано починає» французький агроном Рене Дюмон призводить чудовий приклад, критикуючи передчасне використання тракторів у тих випадках, коли сільське господарство не вимагає застосування сучасної техніки. Трактори тоді не тільки марні, але й завдають шкоди, руйнуючи грунт, для обробки якого вони не пристосовані. Технічні засоби ефективні лише за умови, що вони органічно входять до складу якогось цілісного, детально розробленого технологічного процесу.

З іншого боку, теорія недостатньо перевіряється практикою; практичне застосування науки обмежується стінами лабораторій і зовсім не пов’язане з повсякденним життям. Тому наука залишається недоступною для мас. Тому країни третього світу відстали в області наукового розвитку в тій же мірі, в якій вони відстали в галузі розвитку продуктивних сил. Науку і техніку в ці країни як би «спустили на парашутах», і навряд чи вони зможуть сприяти продуктивному розвитку цих країн, не будучи самі продуктом її власного розвитку.

Отже, якщо ми хочемо, щоб наука дійсно – тобто, насамперед, ефективно – служила людському суспільству, якщо ми хочемо, щоб вона сприяла взаєморозумінню між різними культурами, то як же здійснити злиття її з культурою або як пристосувати культуру до науки?

Найбільш термінова проблема – це проблема допомоги країнам третього світу, і головним чином допомоги технічної. Мабуть, тут можливі два шляхи. Перший полягає в тому, щоб пристосувати техніку до розвитку місцевих продуктивних сил. При цьому головну увагу варто було б звернути на розвиток сільськогосподарського виробництва; зрозуміло, це виробництво має носити індустріальний характер, але починати слід з невеликих підприємств, пристосовуючи промисловий розвиток країни до її можливостей. При цьому Африці доведеться значною мірою пройти через всі ті етапи, через які Європа вже пройшла.

Не слід, однак, відкидати і можливість «швидкого» рішення: ввезти в країну новітні машини в супроводі іноземних фахівців, які навчать місцеві кадри обслуговуванню цих машин.

Кожен з цих шляхів має свої переваги і свої недоліки. Чим більш поступовим буде прилучення до техніки, тим ефективнішим воно, ймовірно, виявиться. Але чи може Африка витрачати час на такий поступовий розвиток, якщо вона хоче домогтися успіху? Чи справді неминучий той багатовіковий шлях технічного розвитку, який здійснила Європа?

Швидка модернізація відразу перенесла б Африку в двадцять перше століття, як це було, наприклад, з Японією та Китаєм. При цьому, звичайно, не слід недооцінювати ремесла, що здавна існували в Африці; досить згадати, якої високої майстерності вимагала втрачена нині техніка виготовлення полірованих виробів з бронзи. Таке швидке рішення пов’язане з досить реальною небезпекою, що загальний розвиток країни відстане від розвитку техніки і виникне невідповідність між рівнем виробництва і потребами населення.

Підготовка кадрів для обслуговування конкретних машин не дає достатньої кваліфікації, – щоб згодом їх можна було перевести на інші, більш складні механізми. Але зовсім не обов’язково закінчувати університет, щоб отримати хорошу підготовку. І навчання на місці можна побудувати таким чином, щоб людина придбала ґрунтовні знання про технічні процеси.

У більш широких масштабах вирішити цю проблему, ймовірно, виявиться важче. Наскільки ефективним для даної країни може бути новітнє обладнання? Це пов’язане з подвійним ризиком: з неповним використанням дорогого устаткування і з виникненням безробіття.

Слід зробити все можливе, щоб уникнути безробіття, яке супроводжувало кожний крок розвитку техніки в Європі. Ця проблема не тільки планово-економічна, а й політична.

Негайна і ефективна модернізація не може здійснюватися будь-якою ціною; їй обов’язково має передувати вивчення ринку і потреб даної країни. Було б помилкою вважати, що можна знайти якесь просте рішення проблеми. Візьмемо приклад з сільськими школами. Ця форма навчання ставить собі за мету, не вириваючи дитини зі звичного оточення, зробити з неї знаючого хлібороба. Ідея сама по собі прекрасна. А між тим сільські школи часто-густо терплять повну поразку, тому що, закінчивши їх, люди (яких, до речі, навчали малокваліфіковані інструктори) знову повертаються до звичного способу обробки землі і опиняються у відомій ізоляції. Вони не тільки не в змозі передати іншим отримані знання та навички, а й самі незабаром втрачають їх. Загальна освіта, яку вони отримали, штовхає їх в місто, оскільки їх положення в селі не змінюється від того, що вони кінчають школу.

Більше того, праця не може бути ефективною, якщо масштаби виробництва незначні і якщо обмежуватися «підручними засобами». Але й сучасні способи виробництва самі по собі не можуть привести до успіху. Так, у Верхній Вольті, поблизу Маркойя, була організована експериментальна тваринницька ферма на найсучаснішому рівні: ретельно відібрана худоба, кваліфікований персонал, спеціальні обгороджені пасовища.

І тим не менше цей досвід щодо раціонального та інтенсивному розведення худоби зазнав невдачі. Чому? Та тому, що він викликав невдоволення місцевого населення, яке було позбавлене можливості користуватися пасовищами і водопоями, звертатися до ветеринарів, що були на фермі, і, головне, не розуміло сенсу всього цього заходу.

Тому перше, з чого треба починати, – це оцінити потреби, притому в масштабах всієї країни, а іноді й кількох країн. Наприклад, обчислювальний центр, малорентабельний в масштабах однієї африканської країни, може виявитися доцільним при об’єднання декількох країн. Модернізація удосконалення всієї текстильної промисловості, створення сучасної системи зрошення, єдиної системи збуту фруктів або організація тваринництва, будівництво доріг, нагляд за водоймами – все це великі починання, які, якщо проводити їх в масштабах окремих держав, нерідко зазнають невдачі через відсутність необхідних кадрів, а на додачу викликають безробіття. Однак вони можуть виявитися цілком успішними, якщо кілька країн об’єднають свої зусилля.

При цьому вся проблема переноситься на інший рівень – на рівень політичний. Жодна з африканських країн, взята окремо, не в змозі придбати й ефективно використовувати сучасну техніку і ті можливості, які ця техніка відкриває. Отже, необхідні відповідні угоди між декількома країнами і синхронізація розрахунків та планування або хоча б створення економічних угруповань. Це дасть можливість встановити взаємовигідні торговельні відносини між різними країнами Африки. Чи може Африка відмовитися від такої форми співпраці, як загальний ринок, якщо західноєвропейські розвинені країни змушені до неї вдатися?

Також на політичному рівні і в зв’язку з цією першою проблемою повинна вирішуватися й інша проблема: вибір способів і шляхів індустріалізації. Індустріалізацію можна почати за рахунок капіталовкладень з інших країн; але її можна проводити і за рахунок залучення власних коштів країни, як приватних, так і державних. Вибір кожна країна повинна зробити самостійно, не забуваючи при цьому, що яку б з різних економіко-політичних можливостей вона ні воліла, це не повинно перешкоджати об’єднанню, необхідному для планування на міжнаціональному рівні.

Таким чином, рішення політико-економічних проблем вимагає, перш за все, оптимального використання технічних можливостей. Однак, хоча технічна допомога – це перша форма, в якій, як нам видається, наука повинна служити людству, друга форма, настільки ж важлива, – це освіта.

Африці, навіть більшою мірою, ніж Європі, необхідно, щоб наука і культура розвивалися рука об руку. Мислення європейця завжди технічно, навіть якщо коріння цієї технічної спрямованості давно забуті. Інтелект, говорив Бергсон, виробляє теорії так само, як він виробляє знаряддя праці; адже теоретичні концепції – це не що інше, як знаряддя розуму.

У Європі дитина народжується і виховується в індустріальному оточенні; її іграшки все більше і більше несуть на собі відбиток сучасної техніки. У Чорній Африці такого технічного оточення у дітей немає. І все ж мислення африканців носить чисто практичний характер, причому це проявляється і в релігійних обрядах, і в танцях, і в моральних підвалинах. Їх культура глибоко органічна, вона породжена самим їхнім життям.

Наука, будучи сама відображенням практики, може використовувати практичний характер цієї культури, щоб знищити злидні і неуцтво і відкрити нові творчі можливості для культурного розвитку Африки. При цьому необхідно вести роботу відразу на двох фронтах – в школі і поза школою. У школі слід передбачити досить високий рівень навчання технічних дисциплін, бо саме в школі фізична і розумова праця повинні йти рука об руку.

Слід створити систему освіти, витікаючу з практики, і навчати теорії на основі цієї практики. Зрозуміло, це зажадає справді революційного перетворення всієї системи навчання, однак така революція можлива. Не слід робити технократію кінцевою метою освіти. Інженери і техніки необхідні, однак і чоловіків і жінок слід, насамперед, навчити мислити. Наукова культура – це відправна точка, а не самоціль.

Революція в освіті означає також, що у всіх випадках, коли це можливо, слід без вагань використовувати в процесі навчання найсучасніші досягнення техніки. У деяких африканських країнах, використовуючи телебачення, вдалося компенсувати гостру нестачу викладачів і дати можливість навчатися дітям, які інакше залишилися б за стінами школи.

Деякі починання в області позашкільного навчання також мають місце – наприклад, кампанії з ліквідації неписьменності, – але часто вони носять односторонній характер. Залучення до грамоти не повинно зводитися тільки до того, щоб вчити читати і писати і давати елементарні поради матерям. Крім звичайних університетів, які занадто часто бувають відірвані від життя країни, слід створювати справді народні університети.

Автор: Алі Ланкоанде.


Posted in Сучасні проблеми Африки by with no comments yet.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика