Врятуйте лемурів!

Серед визначних пам’яток паризького зоопарку у Вінсенському лісі є група незвичайних тварин – лемурів, яким загрожує зникнення в природному середовищі існування. Лемури відносяться до підряду напівмавп. Одне з його рідкісних сімейств – руконожкові, або Айе-Айе, окремі особини яких досягають довжини 40 см. У цих ссавців великі мармурові очі, великі звернені вперед вуха і довгий пухнастий хвіст. Вони живуть в бамбукових заростях і на великих гілках і стовбурах дерев тільки в лісах Мадагаскару, куди вони переселилися з Африки 35 млн. років тому.

З точки зору вивчення еволюції лемури представляють для Мадагаскару те ж, що зяблики (на прикладі яких Дарвін обгрунтував один з найважливіших доказів своєї теорії природного відбору) для Галапагоських островів. Вони являють собою невичерпне джерело інформації. На жаль, існування лемурів сьогодні під загрозою, оскільки вони позбавляються природних місць мешкання в зв’язку з тим, що люди спалюють ліси. Про розмах цієї діяльності красномовно свідчать фотографії, зроблені за допомогою супутників. Це – справжня екологічна катастрофа, яка загрожує численними наслідками. Якщо не буде вжито заходів щодо захисту лемурів, то максимум років через десять цей вид назавжди зникне.

З метою запобігання такого непоправного збитку ЮНЕСКО на прохання малагасійської влади нещодавно схвалило рішення про створення біосферного заповідника Мананара на східному узбережжі острова. У найближчі кілька років в глибині острова будуть створені ще чотири заповідника. При широкій фінансовій підтримці з боку Програми розвитку ООН, Світового банку, Європейського економічного співтовариства та Німеччини на цей проект, який матиме важливі економічні та соціальні наслідки, виділяється 10 млн. доларів. Крім того, завдяки стипендіям ЮНЕСКО молоді малагасійці почали проходити курс спеціальної підготовки, яка дозволить їм взяти активну участь у здійсненні проекту.

Технічними аспектами проекту керує Жан-Жак Петтер, співробітник Вінсенського зоопарку, фахівець із збереження видів тварин. Лікар за освітою, ось вже 30 років він веде дослідницьку роботу на Мадагаскарі. З любов’ю та ентузіазмом говорить він про цю країну, яку добре знає, не приховуючи разом з тим всієї серйозності ситуації, що склалася.

«Кожен рік, – каже Петтер, – пожежі на острові знищують до 300 тис. гектарів лісу. Це явище спостерігається не тільки на Мадагаскарі, але і в інших регіонах; ми знаємо про спустошливі лісові пожежі на півдні Франції, що виникають з вини людини. Але на Мадагаскарі наслідки лісових пожеж носять винятковий характер, оскільки щорічно вони стають причиною загибелі 200 тис. лемурів, 200 тис. сіфакі і 600 тис. особин інших видів тварин».

Однією з причин такого складного становища на острові є високий рівень демографічного зростання. У середній родині налічується до восьми дітей. Сільське населення займається підсічно-вогневим землеробством, вирощуючи рис і кукурудзу на звільнених від лісу ділянках. На жаль, грунт в цих місцях кристалічний і швидко втрачає родючість: через кілька років на ньому вже нічого не росте і жителям сіл доводиться випалювати нові ділянки лісу. Все це не може не позначитися і на кліматі, на східному узбережжі стало випадати менше опадів.

Систематична пожива лісів, які, згідно малагасійської приказки, вважаються вічними, стала причиною зникнення багатьох видів рослин, які не тільки ендемічні для Мадагаскару, але й відіграють істотну роль в житті лемурів та інших тварин. Первозданний рослинний і тваринний світ острова становить великий науковий інтерес і повинен строго охоронятися хоча б тому, що Мадагаскар відокремився від Африканського континенту десятки мільйонів років тому і його екосистеми унікальні.

«У Мананаре, – говорить Петтер, – вже кілька років тому почали пояснювати місцевому населенню всю важливість цієї проблеми. Поступово нам вдалося підписати з місцевими жителями контракти про збереження лісу. Тепер ми можемо бути впевнені, що, за винятком деяких диваків, 20 тис. жителів навколишніх районів не знищать решту 40 тис. гектарів цього чудового лісу».

Жителі сіл тільки виграють від здійснення програми розвитку, яка прискориться в результаті перетворення Мананари в біосферний заповідник. Тут намічено здійснення програми іригації, будівництво невеликих гребель, впровадження нових сортів зернових, а також розширене розведення овець і кіз. Будуть проводитися заходи з рибництва та бджільництва, а також вакцинація тварин. Для населення будуть побудовані школи та амбулаторії, що допоможе йому перейти до осілого способу життя. Одним словом, співпраця людини з природою може стати реальністю. Петтер так формулює політику в цій області: «Врятувати лемурів – значить врятувати малагасійців».

При створенні планованого ЮНЕСКО біосферного заповідника в Мананаре можна скористатися досвідом, накопиченим в ході здійснення інших подібних проектів у вологих тропіках. Як і інші заповідники, дві третини з яких знаходяться в промислово розвинених країнах, Мананарський складатиметься з трьох зон: ядра, що строго охороняється, потім чітко визначеної буферної зони, призначеної для проведення наукових досліджень і програм по освіті з метою захисту навколишнього середовища, а також для відпочинку і туризму, і, нарешті, перехідної зони, де при співпраці науковців, підприємців та місцевого населення планується здійснити довгострокову програму розвитку природних ресурсів району, але так, щоб ця діяльність не шкодила цілям і завданням біосферного заповідника.

Директор Відділу екологічних наук ЮНЕСКО Бернд фон Дрост вважає, що цілі біосферного заповідника набагато ширше суто матеріальних аспектів розвитку. На його думку, це – об’єкт культури в самому широкому сенсі слова і втілення міжнародної солідарності. Він має основне значення для майбутнього людства, будучи, за словами Дж. Рональда Енгеля із Чиказького університету, «священним простором». Надаючи можливість поєднувати охорону тваринного і рослинного світу з економічним і соціальним розвитком місцевого населення, заповідники сприяють збереженню біологічного різноманіття, генетичного фонду та екосистем.

Автор: Едуар Байбі