Африка: ліс, савана, пустеля. Частина перша.

— Так що ж все-таки вразило тебе в Африці найбільше? — не раз запитували мене після поїздки. – Леви? Бегемоти?
— Так, так — і леви, і бегемоти! Бегемотів було стільки, скільки людей на людній вулиці, і навіть більше — адже я була на річці Руінді! І леви теж були чудові,— відповідала я, а сама розуміла — не те, не це було головним, що вразило мене. А що — сама я, зізнатися, зрозуміла далеко не відразу (тому і наважуюся писати про це тільки зараз, через три роки після поїздки). Найбільше вразив мене в Африці контраст — контраст між тим воістину фантастичним буйством життя, на яке здатна африканська природа, і останньою її жебрацькою незначністю.

Головними кольорами континенту виявилися жовтий, сірий, бурий або цегляно-червоний — колір піску, каменів або багатих сполуками заліза латеритом. І це-перша несподіванка, тому що тропічна природа тісно пов’язана в нашій уяві, перш за все, з буйством рослинного життя і, отже, з зеленим кольором. А на ділі тільки в центрі Африки, по обидві сторони від екватора, розплеснулася пляма густої, вологої зелені, синьої з літака, ніби океанська вода, – тропічні ліси.

Наш повітряний маршрут на шляху в Кіншасу, де проходила XII Генеральна асамблея Міжнародного союзу охорони природи виявився виключно вдалим. Від Каїра ми летіли на південь до самого екватора вздовж Нілу, від гирла до місця, де він випливає з озера Вікторія у самому серці Африканського континенту, а далі — на захід, майже до його атлантичного узбережжя. В цілому ж ми налітали над Африкою близько 15 тисяч кілометрів – зрозуміло, за нинішніх часів не так вже й багато, і все-таки тепер Африканська земля бачиться мені як на долоні, беззахисно розкритою перед поглядом з десятикілометрової висоти і зовсім не такою, як живе вона в наших туманних уявленнях.

Вона відкрилася очам на світанку, з борту літака, який щойно піднявся з Каїрського аеродрому, рожево-охриста в променях величезного багряного світила. Коли світанкова імла розсіялася, земля придбала свій природний для цих місць жовтий колір – дві години польоту від Каїра до Хартума, столиці Судану, під нами одна суцільна пустеля — найбільша на світі пустеля Сахара. І майже весь цей час під крилом — яскрава Блакитна стрічка, що зміє по безкрайньому жовтому простору. Видимість в цьому, що не знає вологи краю чудова, і за склом ілюмінатора оживає давно забута шкільна географія. От якби школярів, замість походу в музей, можна було посадити на спеціальний екскурсійний лайнер і відправити навколо світу! Урок, скажімо, називався б так: «Велика африканська пустеля і Великий африканський ліс». І, напевно, після такого знайомства з Землею, коли вона як на долоні, така в сутності невелика при нинішніх швидкостях і така беззахисна перед сучасною могутністю людини, її майбутній господар став би у відносинах з нею більш чуйним і дбайливим…

Повторюючи всі химерні звиви Нілу, по обидві сторони від нього тягнуться ще дві стрічки – зелені, складені з клаптиків полів. Зелень – тільки в долині Нілу, за її межами ні крапельки зеленого кольору, ні найменшої ознаки життя. Крайні до пустелі поля, що лежать, видно, на межі можливого, вже ледь відмінні за кольором від пустелі. Той, хто подорожує берегом Нілу наземним транспортом, вражається, кажуть, квітучим раєм. Коли ж десятикілометрова висота щедро розсовує горизонт, дивує інше: наскільки ж тонка ця блакитна стрічка, що дала життя найдавнішій в світі єгипетській цивілізації, та й донині годує цілі народи.

Коли Ніл утворює чергову петлю і йде за межі видимості, жовтий колір в забарвленні землі безроздільно торжествує. Залишається пісок і химерні, поїдені часом скелі. Чим далі на південь, тим менше скель, більше піску. Коли, вже на суданській землі, Ніл в самій своїй великій петлі відсувається далеко на захід, літак виявляється над прославленою особливою жорстокістю Нубійською пустелею. Тут не помітно навіть каменів, оку рішуче нема за що зачепитися, лише голий пісок від одного краю неба до іншого. І зовсім важко повірити, що земля ця зовсім не завжди була такою, що вона знала кращі часи і часи ці скінчилися вже на пам’яті людини.

Сліди цих кращих часів, безперечні їх свідки, раз у раз зустрічаються на нашому шляху. Це Ваді. Вони відмінно видні з висоти: численні каньйони, химерно розгалужені, сплітаються у візерункову мережу. Все це — робота води. Так, так, води – в цьому безводному нині краю, що не знає дощів. По суті Ваді – висохлі скелети колись повноводних річкових систем, давно померлих могутніх водних потоків, що збігали колись з усіх гірських хребтів Північної Африки; на сучасній карті їх позначають пунктирними лініями. Чимало річок, що брали свій початок з гір біля узбережжя Червоного моря, вливало свої води і в Ніл, в ті часи куди більш повноводний. Тоді…

А тепер сонце давно вже піднялося і нещадно сліпило через ілюмінатор, а під крилом літака все ще була пустеля. Свої позиції вона почала здавати тільки перед Хартумом: на жовтій її шкурі зазеленіли нарешті перші проломи. Плями зелені, спочатку ледь примітні, з’явилися по руслах пересохлих потоків — іноді, видно, в них все – таки буває вода. Вздовж деяких ваді простяглися суцільні зелені бордюри, а там появилися і перші зелені галявини на підвищеннях — напівпустеля.

І все-таки настав момент, коли зелений колір в забарвленні землі, нарешті, восторжествував. Одяглися травою пагорби. Поля, до того нерозлучні з Нілом, вийшли за межі його долини. Місцями річка розпадається тепер на кілька русел, які сплітаються разом, то знову розходяться, залишаючи в проміжках весело зеленіючі болотця. А ось і перші за весь ранок дикорослі дерева – з висоти вони виглядають крихітними пухирцями, спочатку поодинці, потім зграйками розбіглися по пагорбах. Це вже південний Судан. Тут і там розкидані групки будиночків з плоским дахом.

На схилах пагорбів – різнокольорові заплатки полів. Часто зустрічаються стада домашніх тварин. Тут і великій рогатій худобі роздолля, не одним тільки вівцям і козам. Поява дерев знаменує важливий рубіж на нашому шляху. У міру наближення до екватора рослинне життя поступово набирає силу — від пустель і напівпустель до степів, і ось, нарешті, савана. Недарма її простори були обрані для проживання ще на зорі людства, так і зараз більша частина населення Африканського континенту живе тут: саме савана з її травами, купами дерев і чагарників представляє в Африці життєвий оптимум і для людей, і для звірів.

Савана… Побачити її поблизу, долучитися до її дива мені довелося пізніше, вже під час поїздки в Національний парк Вірунга. Ми в’їхали в нього вночі, точніше, ввечері, якщо дивитися на годинник, але вечора, як і ранку, на екваторі майже немає, сонце відразу провалюється за обрій, і в шість все вже покриває густа і тепла тропічна пітьма. Наші «лендровери» котилися по грунтовій дорозі, висвічуючи фарами вузький коридор між суцільними стінами гігантських злаків. Фосфоресціюючими вогнями — зеленими, блакитними, червоними — то з одного боку дороги, то з іншого спалахували в траві чиїсь очі.

Після того, як в селищі парку нас розподілили по бунгало, я поспішила на вулицю. Вулиці, власне, не було. Була усипана крупним піском доріжка, вздовж якої в два рядочки і вишикувалися круглі бунгало, оточені акуратним газоном. А далі, в темряві, куди майже вже не діставало падаюче з вікон світло, теж спалахували чиїсь очі, коливалися примарні тіні, звідти долинали невиразні звуки, іноді чувся — або тільки чудилося в напруженій тиші?- глухий рев. І, зізнатися, табличка з ввічливим проханням не виходити за межі газону була навіть зайвою: дуже таємниче і незбагненне було те життя, що вирувало зовсім поруч, за межами окресленого світлом простору. Але одну маленьку вилазку все-таки довелося зробити — не розгледіти поблизу такого світляка було вже понад всяких сил. Він плив по повітрю мерехтливим вогником, то запалюючи, то гасячи свій зеленуватий ліхтарик. А коли нарешті я уклала його в кулак, рука так і осяялася зсередини, ніби був там не жучок зі світлим черевцем, а електрична лампочка.

Зрозуміло, ледь почало світати, ми знову були на вулиці. І тут виявилося, що зовсім поруч з будинками снідав слон — нічого не вартувало в темряві забрести прямо йому під ноги. Один за іншим виривав він хоботом пучки трави, гидливо обтрушував пил з коренів, вибиваючи траву об передню ногу, і тільки після цієї процедури відправляв її в рот. Трохи далі, біля самої річки, прихованої від очей темними лісами, паслися антилопи,— вірно, це їх тіні колихалися вчора біля самих вікон. З річки тепер вже виразно доносився рев – там, як виявилося, благоденствували бегемоти.

Машини для екскурсії повинні були подати негайно після раннього сніданку, і тут з’ясувалося, що до ресторану ми поспішаємо не одні. Вгору по схилу від річки, вишикувавшись потилицю в потилицю, ніби солдати, крокували марабу в чорних з білими манишками фраках, з величезними, заставленими в землю носами і рожевими лисинами. Однак у ресторану лад розсипався, і респектабельні птиці перетворювалися в самих звичайних помоешників, що відчайдушно б’ються за все, що хоч віддалено можна визнати їстівним.

Далі буде.

Автор: М. Черкасова.