Гра і релігія в Африці

У 1817 році Гегель твердив, що «лише людина здатна мати релігію, у тварин її немає, бо їм невідоме право і моральність». Але стосовно Африки він додає: «Все те, що ми звемо релігією, державою… у них ще не існує… В Африці всі люди чаклуни». Це речення спонукало англійських етнологів Едварда Барнетта Тайлора і Джеймса Джоржа Фрезера до твердження, ніби «магія передувала релігії». Своєю чергою, англійський натураліст і фахівець із доісторичного світу Джон Лаббок запевняв, що є «цілі раси людей, цілком позбавлені релігії».

Науково доводилося, що «навіть комахи граються» і водночас оголошувалося, що примітивні народи, серед них і африканські, не мають ігор. Так, Лаббок «не знає дикунської дитини, яка б гралася з цяцьками».

Одначе, близько 1870 року загалом визнавали «Закон трьох станів», сформульований 1839 року Огюстом Контом. За цим законом, перший стан розвитку людства — релігійний, коли всі явища пояснюються надприродними силами. Цей стан передує метафізичному станові, за яким іде науковий стан розвитку — остання стадія еволюції. На той час Тайлор, а за ним Льюїс Морган сформулювали закон еволюції, за яким суспільство обов’язково мало пройти шлях через дикунство до варварства і через варварство до цивілізації. Отже, дикунство дуже природно сполучалося з релігійним станом, а цивілізація — з станом науковим.

ІГРИ ТА МАГІЯ

Одним махом дикуни та примітиви народи раптом стали релігійнішими за цивілізовані нації. Відтепер все їхнє життя було позначене релігією. Втім, у їхньому суспільстві, зрештою, відкрили гру. А що досі зберігався постулат про нездатність дикунів на вигадку, то ці ігри почали виводити з релігійних або чаклунських обрядів. Лаббок оголосив, що примітивні народі вважають брязкальце за «святу й загадкову річ».

1917 року швед Ірже Хірн поширив цю тезу на всі види дитячих ігор в усіх суспільствах. 1938 року французький етнолог Марсель Гріоль, спираючись на вивчення ігор догонів, писав: «Інколи дорослі догони, коли їх питають, що означають ті чи інші людиноподібні статуетки магічного чи релігійного призначення, відповідають, що то дитячі ляльки. Навіть у Юго, святому печерному місті, коваль (…) казав, що часто вирізьблює такі статуетки для дітей, хоч це здається сумнівним (…) Але саме собою таке твердження досить цікаве; воно відкриває щілину, крізь яку святий предмет переходить в іграшку».

Інший учень Хірна, Роже Кайюа, заявив 1958 року: «Багато ігор мають в основі своїй втрачені вірування або сліпо відтворюють забуті ритуали». Звідси він робить висновок: «Потяг до гри основний у культурі, але ігри та іграшки протягом історії були основою цієї останньої. Як незрозумілі задавнені забобони або запозичення з чужої культури, позбавлені свого змісту в культурі, яка їх запозичила, вони щоразу виступають поза життям суспільства, де їх знаходять» .

Починаючи вже з XIX століття тут і там з’являються протилежні цим твердженням відгуки, щоправда, особливої ваги вони не мали. Наскільки мені відомо, лише десь між 1950 і 1970 роками Шарль Беар дає спростування теорії Тайлора і Хірна, яке можна вважати за справжнє епістемологічне очищення. «Все стало зрозумілим, — пише він, — коли нам показали ляльки, цілком подібні до наших, одягнені, з руками й ногами, припасованими, як у наших ляльок, але знайдені в найдавніших похованнях світу…

Навіть коли на ікарійських святах дівчата Аттіки прив’язували свої ляльки до дерев, то були таки ляльки, а не святі статуетки. В Античній Греції не плутали ляльки, танагрські статуетки та мітратичні екс-вото так само, як ми не плутаємо ляльку, бісквітну статуетку з севрської порцеляни і фігурку святого. В районах, де християнська релігія втратила значною мірою свій вплив і де багато релігійних статуеток валяється по горищах, ніколи жодній дитині не спаде на думку використовувати їх як ляльки… Малоймовірно також, щоб догонське дівча використовувало як ляльку статуетку, вирізьблену для вівтаря її прадідів, так само, як маленька парижанка ніколи не бавилася гіпсовою богоматір’ю з бабусиної кімнати… Отже, навколо ляльки існує особливий світ, який хотіли б пов’язати з релігією, хоча історично це неможливо».

АФРИКАНСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ГРОЮ ТА РЕЛІГІЄЮ

В усіх людських суспільствах є слова-жарти (ігри) і слова-формули молитов і благословення (вираз святого). Чи ж хто серйозно виводитиме жарти з молитов? Однак це робили і роблять далі з іграми. Але те, що слушне для мови, слушне й для всіх речей, вживаних у суспільстві. З того-таки дерева, що йде на багаття, роблять іграшки, лави, будують оселі, вирізьблюють святі статуетки — зображення предків чи духів. Це різні вираження різних ідей.

Як будь-яка концепція чи думка, святе виявляється у фізичній, матеріальній реальності: мелодиці мови, рослинах, мінералах, живих істотах, людях. Ці фізичні реальності існували в природі у нейтральному стані, перш ніж стали виражати святе, перш ніж самі стали святими предметами, так само, як вони спочатку існували в нейтральному стані, перш ніж стати виразом гри, або іграшками, або матеріалом гри. Святі предмети і матеріали гри — продукт вільної творчості людей, культурні реалії суспільства. Яке ж взаємопроникнення можливе між суспільними атрибутами гри й атрибутами божественного?

ГРА НА МЕЖІ МІЖ ЗАКОНОМ І РЕЛІГІЄЮ

Коли в ході гри між дітьми чи підлітками хтось ламає руку чи ногу, кажуть просто: «Вони гралися», і цього досить, щоб питання вважали вичерпаним. Немає ні скарги, ні покарання. Йдеться про гру. Зрештою, якщо боксер падає від сильного удару на ринзі й помирає в лікарні, проти його супротивника ніхто не порушує карної справи, хоча насправді він вчинив убивство. А що ж буває в таких випадках, коли йдеться про релігію?

В африканських селах деякі дитячі й підліткові грубі й занадто галасливі ігри заборонені на центральній вулиці. Для них далеко на задвірках відводиться спеціальне місце, воно офіційно служить за ігровий майданчик. Якщо якась жінка випадково повертатиметься від річки через цей майданчик, несучи на голові глиняний глечик із водою, якщо ненароком її штовхнуть і глечик впаде й розіб’ється, то громадська думка засудить саме жінку, бо «той, хто розстелює рогожу на громадському шляху, винний більше за того, хто наступив на його рогожу».

Та коли шаман з всіма своїми атрибутами ступить на той майданчик, підлітки негайно розступляться перед ним. Якщо ненароком його штовхнуть, батько й мати винних негайно підуть вибачатися перед ним і складуть жертви, яких він вимагатиме, щоб відвернути лихо.

Буває, викривають фальшивого шамана. Його вважають воднораз брехуном, злодієм і безбожником, прилюдно освистують і, якщо це чужинець, виганяють із села. Діти негайно починають мавпувати і висміювати його жести, танці, слова. Чи це не «щілина, крізь яку поведінка з релігії переходить у гру»? Аж ніяк. Діти висміюють облудника, а не граються в релігійну відправу. Фальшивий шаман — не священик, це людина, що махлює з релігією, як махлюють під час гри. Діти ніколи не дозволять собі мавпувати справжнього шамана: його «дух» може почути їхні пісні, побачити їх танці й «накинутися на них» (введе їх у транс, накличе на них тяжкі хвороби й навіть смерть).

ФЕТИШ – НЕ ІГРАШКА

Сьогодні історики одностайно визнають: народам чорної Африки, перш ніж вони зайшли у контакт з монотеїстичними релігіями, була під різними іменами відома всемогутня божественна істота, творець світу, морально чистий і безмежно добрий. Ідея про божественну істоту, на жаль, зникає, як і африканська гостинність, з якою вона прямо пов’язана.

З чемності африканці не звертаються безпосередньо до вищої істоти. Вони звертаються до неї через підлеглих їй духів, які можуть жити у природі (горах, лісах, річках), або в спеціально виготовлених речах, званих звичайно фетишами. Якщо фетиші визначити як предмети, від яких чекають захисту, то що відрізняє їх від свяченої води, чернечого вбрання, чудотворної ікони або реліквій, яким поклоняються європейці?

Хоч би що там було, а для африканців немає абсолютних фетишів. Фетиш може «зіпсуватися», втратити свою силу. Коли дух покидає його, матеріальний предмет десакралізується, його позбуваються. Чи можуть діти використовувати його як іграшку? У жодному разі! Звичайно кажуть, що людина по-справжньому боїться того, чого не знає. Відома річ стає звичною і більше не лякає. Коли знали, що добрий дух поселився у предметі й могли чекати його заступництва, поруч із фетишем почувалися затишно. І ось із тієї чи тієї причини добрий дух покинув його. Хто ж тепер може гарантувати, що натомість у ньому не поселився якийсь із злих духів, ладних шкодити людям?

Десакралізований предмет вже не повернеться до тої нейтральної якості, в якій він перебував, перш ніж став святим. Саме це ствердив Беар, говорячи про релігійні статуетки, які спочивають на горищах у Франції. Уявімо, що священик або черниця зреклися свого сану. Вслід їм весь час шепотітимуть: «Це колишній священик, піп-розстрига, це колишня черниця…» Шлейф божественного не перестає тягтися за ними. Серед дикунів, як є в цивілізованому суспільстві, це природне ставлення до святого, навіть коли людина твердить, ніби ні в що не вірить.

Гра і релігія, хоч обидві й випливають із концепції святого, пов’язані лише у виняткових випадках. Там, де з’являється святе, зникає гра, і навпаки.

БОЙОВІ ІГРИ, МИРНІ ІГРИ

Постійні посилання на грецько-латинську цивілізацію, проголошену моделлю всіх цивілізацій, призвели етнологів до помилки. Сьогодні ми розрізняємо дитячі ігри й атлетичні та Олімпійські ігри, але в грецькій мові та латині не було загального терміна, що охоплював би всі ці значення. «Агон», від якого походить «агонізмаї», що означає «боротися, перемагати, змагатися», вживається щодо ігор на стадіоні, підготовчих бойових вправ, тісно пов’язаних із культом того чи того бога (Аполлона дельфійського, Зевса олімпійського). Те саме можна сказати і про римське «люді». «Агон» і «людус» лежать в основі сучасного спорту, види якого називаються «іграми».

І навпаки, французький термін на означення гри, який походить не від «людус», а від «жокус» («пустощі, забави, жарти»), — ближчий до більшості відповідних африканських термінів, що не мають нічого спільного з релігією.

Є давня приказка: «Коли сходить місяць, вся Африка танцює». Колись в Африці діти, підлітки, парубки та дівчата танцювали й бавилися на дозвіллі й місячними ночами. Такі грища відбивали суспільний стан. Певна річ, ті, хто отак забавлявся, добре харчувалися, були здорові й веселі, бо за тих часів на африканських теренах нижче від Сахари харчів було вдосталь. І ще одне давнє прислів’я: «Якщо став належить дитині, то в ньому ловлять рибу для дитини, а не для себе». Це запорука громадянського миру, який є умовою внутрішнього миру, взаємної довіри й веселої гри.

Все це наштовхує нас на висновок, що в африканському суспільстві, як і в усякому людському, гра не випливає з релігії. Концепцією божественного швидше визначається загальна поведінка людини, одним з елементів якої є гра. Тож можна сказати: «Скажи мені, хто твій бог, і я скажу тобі, в які ігри ти граєш».

Автор: Бартелемі Комое Кру.