Про політичний устрій в Африці

Іди Амін

Протягом доколоніальної епохи в Африці ті політичні об’єднання, що не розвинули державних структур, поступово і щодалі брутальніше були поглинені більшими державними формаціями. Отоді африканські суспільства змогли констатувати, що будь-яка влада прагне здобути собі якомога більшу могутність і що будь-яка держава, позбувшись контролю, має тенденцію надужувати владою.

Однією з найдавніших форм протесту завжди було відокремлення. Дисиденти — одинаки чи групи — присягалися на вірність керманичам, що уславилися своєю толерантністю, а ще частіше засновували нові об’єднання, які краще відповідали сподіванням людей на волю та незалежність.

Залежно від культурних особливостей варіювалися й форми політичного контролю, однак прикметною рисою для більшості традиційних суспільств була “святість монархії”. Утворився зв’язок між, з одного боку, добробутом світу і громади і, з другого боку, фізичним та моральним станом короля, на якого лягала вся відповідальність за будь-яку економічну, політичну чи екологічну кризу. Навіть більше, кара чекала на короля за його неморальну та протиправну поведінку, носієві найвищої влади випадало найтяжче покарання. Скидається на те, що ці звичаї побутували в багатьох краях, запобігаючи багатьом надуживанням.



У XIX сторіччі започаткувалася досконаліша територіальна державна організація. Більшість держав обрали радше федеральну, аніж централізовану систему, принаймні до пізніших спроб посилити уніфікацію влади напередодні колоніальної епохи. Тільки-но місцеві громади — селища, колишні королівства чи племена — присягнули на вірність королю і погодилися з такими обов’язками, як сплата податків та постачання вояками війська, всі вони зберігали свої власні закони, звичаї, мови та релігійні обряди.

Є докази того, що ця політична модель ще не вивітрилася з народної пам’яті. Показово, що одним із чинників у сучасних змаганнях за демократію є прагнення заснувати або реставрувати в багатьох державах федеральні структури. Це може віддзеркалювати відхід від централізації, успадкованої від колоніалізму (у франкомовних та португаломовних країнах), або ж породженої одразу після нього (особливо в англомовних країнах), а, можливо, й тверде бажання повернутися до колишніх організаційних форм.

Із настанням колоніалізму гуртовий опір почав виявлятися на новій території, а саме — в боротьбі проти чужоземного панування та немилосердного визиску. Дуже довго елітарний і героїчний підхід приписував цей опір сучасним політичним партіям, інтелектуальним лідерам та діячам із колишньої колоніальної адміністрації, а також майбутнім “батькам нації”. Насправді ж протягом колоніальної епохи найпослідовніший опір чинили саме “недержавні суспільства”, які протистояли окупаційній владі та новим формам гноблення з боку європейців майже так само, як і тиску з боку великих африканських державних структур XIX сторіччя.

Найпроникливіші серед колонізаторів були свідомі того, що суспільства згаданого типу завжди ставилися вороже до будь-яких форм гноблення. Губернатор Габріель Ангульван, теоретик і практик “пацифікації” Кот-д’Івуару, зазначав: “Однією з найбільших перепон, що на неї наразилося запровадження нашого впливу, була поведінка тубільців або, сказати коротко, моральний стан країни… Попередній стан анархії, який був значною перевагою дикунів, ще й досі особливо відчутний серед тубільців центру колонії та нижнього Кот- д’Івуару. Він залишив глибокий слід скрізь, і його поступове зникнення викликає аж надто багато туги за колишнім ладом”.

З кінця XIX сторіччя політична боротьба освічених африканців та міського робітничого класу далася взнаки в деяких країнах, таких, наприклад, як Сенегал, Південна Африка, Гана та Нігерія. Спершу колоніальна влада стримувала цю боротьбу в межах поміркованого реформізму, однак справді плідною вона стала після другої світової війни, коли сучасні політичні партії почало масово підтримувати селянство. Лише тоді колонізатори змусили реформувати колоніальну систему — перед тим, як зрештою погодитися на її цілковиту ліквідацію.

Руйнації колоніальної будови прислужилося багато відмін опору: опозиція синкретичних церков та месіанських рухів; робітничі страйки та заворушення серед поліції; повстання селян та збройні заколоти, майже завжди очолювані релігійними лідерами, що прагнули відродити в оновленому вигляді давні вірування; імпорт ідеологій та методів з Європи (комунізму, зокрема, в Південну Африку, у французьку Західну Африку, а згодом — у португальські колонії); насильство (особливо поширене в Гані).

Розмаїття доморобних чи завезених форм опозиції свідчить водночас як про розмах опору, так і про винахідливість африканських суспільств. Там звучали вимоги демократії, характерні для тієї фази історії, вимоги, які в багатьох випадках зринають ще й нині. Були рішуче відкинуті всі форми расизму — як відверті, так і приховані. Те саме сталося і з всіма відмінами дискримінації за етнічними та релігійними критеріями чи за так званою “повагою до культурної самобутності”, що насправді була лише облудною машкарою для расизму. Проголошено вимоги незалежності. Задекларовано прагнення замінити активною участю у громадських справах на місцях функції далеких метрополій та недосяжних бюрократів. У матеріальному плані африканці бажали користуватися бодай мінімумом наявних багатств, а в культурному — максимумом мистецького досвіду та сучасних знань.

Найщиріші й найдалекоглядніші лідери боротьби за незалежність, такі, наприклад, як Патріс Лумумба, а згодом Амілкар Кабраль, зуміли висловити всі ці прагнення. Проте найчастіше політики, які стали (або були поставлені) на чолі цих рухів, наголошували на юридичному та політичному вимірах політичних змагань. Кваме Нкрума, один з найпалкіших і найпослідовніших націоналістів, казав своїм прибічникам: “Спершу здобудьте царство політики, а решта додасться”.

Насправді ж громадяни нових держав рідко коли здобували царство політики, а ще рідше — ту решту, що мала додатися. Після здобуття незалежності загальним явищем стали однопартійні системи. В багатьох країнах відбулася — під новими гаслами та з різних приводів — реставрація старого колоніального ладу. Скрізь люди біднішали, а більшість керівників багатшала.

Поняття “друга незалежність”, вживане для визначення вимог та боротьби на сучасному етапі, дуже добре передає безперервність боротьби як колишньої, так і теперішньої. Але ця безперервність не означає незмінності гасел, прагнень чи програм боротьби. Навпаки, схоже на те, що незадоволені раніше вимоги стають невід’ємною частиною нових прагнень. Звідси і поважність сучасної ситуації, і незворотний характер процесів, які перебігають у групі держав, позначених спільною рисою, а саме — або перед ними стоїть перспектива багатьох революцій, або ж вони ще не розродилися багатьма основаними реформами.

Діячі, які нині домінують на африканській політичній сцені, виступаючи за надто довго сподівану демократизацію, нині перебувають на вирішальному етапі “великого походу” (Дж. Конанс), перші кроки по шляху якого позначені розчаруванням, що настало відразу після здобуття незалежності. З шістдесятих років у різних країнах у різний час і з різною силою змінити існуючий стан справ намагалися селяни, молодь, інтелектуали, жіноцтво, робітничий клас і професійні політики.

Фахівці з африканської історії та політичної соціології мають тенденцію применшувати вагу цих супротивних рухів, цього дисидентства. Коли якихось десять років тому вони зацікавилися “політикою низів” та “народним дисидентством”, то заледве встигли вскочити в поїзд невдоволення, що мчав вже на повну швидкість.

На початку шістдесятих років Конго зазнав струсу від селянських повстань проти держави, яка ототожнювалася з бюрократичною централізацією, технократичною і владною модернізацією, неоколоніалізмом, грабіжницькими податками та корупцією. Заворушення в містах, організовані або робітниками (як у випадку з відставкою абата Філбера Юлу в Конго 1963 року), або учнями та студентами (на кшталт повалення Центральноафриканської імперії Жана Бед еля Бокасси), поклали край багатьом режимам, які уособлювали в карикатурному вигляді найгірші вади постколоніального періоду.

Навіть режими з репутацією “стабільних”, через що їх вподобали західні інвестори, навіть вони мали весь час боротися проти численних форм протесту, таких, як невдоволення студентів та викладачів, перестороги християнських та синкретичних церков і мусульманських громад, а також постійна критика з боку інтелектуалів та митців, значення якої виявилося куди більшим, ніж гадалося.

Чимало митців дуже багато зробили для того, щоб посіяти в молодих душах зерна радикального критицизму, які сьогодні так рясно посходили. Значний вплив мали, наприклад, пісні нігерійського музики Фели з образним викривальним описом споживацького способу життя буржуазії в Нігерії. Інший приклад — конголезький співак Зао, який без надмірної політичної заангажованості звеличував, однак, такі заборонені поняття, як антимілітаризм та пацифізм, змальовував злидні міського життя і виводив із рівності всіх людей перед лицем смерті їхню рівність у житті.

Поступ до демократії різко пришвидшився у вісімдесятих роках, і причини цього ще належить уважно вивчити. Багато хто приписує це явище “вітрові” чи “ураганові” зі Сходу або впливові таких чинників, як “ефект Горбачова” чи “ефект Чаушеску”.

А чому не поглянути було спершу на саму Африку? Позитивним є, наприклад, “ефект Сенгора” (доказ того, як однопартійна система може безболісно рухатися до багатопартійної демократії) та “ефект Мандели”. Безумовно негативним є “ефект Бокасси” (взірець режиму, активно підтримуваного великою державою, який не встояв перед рухом, започаткованим студентами) та “ефект Іді Аміна” (модель кривавої диктатури, знищеної внаслідок довгої громадянської війни).

Автократичні олігархії відступають, але ще не сказали свого останнього слова. Отож незвичайне розмаїття вживаних форм боротьби вказує на дві речі, а саме — на винахідливість прибічників демократії та на пружність і здатність до перемін існуючих режимів.

Кількість відвертих чи прихованих громадянських воєн показує, що для багатьох лідерів сучасне становище видається лишень повторенням давніших форм заворушень. У гіршому разі це перехідний період, який треба подолати з мінімальною шкодою завдяки виваженій комбінації непохитності та непевних обіцянок.

Далі буде.

Автор: Елікіа Боколо.

P. S. А загалом нестабільність політичного устрою в багатьох африканських країнах відіграє негативну роль на постачання різного високотехнологічного обладнання, як наприклад, шафи розподілу низької напруги ГРЩ, про які більше можна довідатись на сайті https://www.tcn-nn.ru/sn.html.



Комментарии 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.