Бурський сепаратизм проти британського імперіалізму. Початки апартеїду.

Англо-бурська війна

Община Моравських братів, що поселилася 1792 року в Генейденстаді, відтоді уособлювала британську присутність у Капській колонії. Надіслало своїх представників і Лондонське товариство місіонерів. Під впливом місіонерів англійський губернатор колонії ухвалює 1806 року закони, що давали африканцям право позиватися зі своїми хазяями-бурами. Бурські колоністи були невдоволені: вони сприйняли ці акти як ворожі, такі, що б’ють по їхніх інтересах та хитають їхнє почуття переваги над тубільцями. Однак британський тиск на колонію посилювався — і з 1828 року англійська стала офіційною мовою Капської колонії. Через шість років рабство скасували і нальоти на готтентотів були заборонені.

Щоб уникнути британського впливу, бури 1835 року почали енергійно переселятися через посушливі внутрішні території країни в райони Трансваалю та Оранжевої Річки. Для вихованих у біблійному дусі протестантських фермерів, що пронесли пам’ять про гоніння в Європі, цей Великий Трек через землі, населені людьми, яких вони мали за ворожих та кровожерних дикунів, був подібний до виходу євреїв, що його вони шанували як один з основоположних старозаконних міфів. Трек залишив невитравний слід в уявленнях та долі африканерів.

Метою свого Великого Треку його учасники — воортреккери, ці апологети апартеїду, називали створення на незайманщині вільної держави для новоприбулих. Фактично ж у напрямі їхньої міграції лежали землі косів, що перейшли їм дорогу. Тож бури мусили відхилитися на північ, де зустрілися з грізним войовничим племенем зулусів на чолі з вождем Дінгааном, братом знаменитого Чаки.



Спочатку бурів було прийнято з миром; Дінгаан оголосив, що землі вистачить всім. Отже, бурські осадчі могли вільно користуватися пасовищами. Але “свої” землі вони негайно обгороджували парканами та колючим дротом, і це перешкоджало вільно пересуватися місцевим пастухам, до чого ті були спрадавна призвичаєні. Для гордих зулуських воїнів, які не знали, що таке приватна власність, це було зрадою духу гостинності, покладеного в основу угоди між двома народами. За якийсь час, 1838 року, Дінгаан заманив бурських колоністів до свого “краалю” — так на африкаанс називалося тубільне поселення — і там вирізав багатьох із них.

Цей епізод, сприйнятий бурами як акт віроломства, викликав у них тривалу ненависть до зулусів і страх перед ними. Дінгаан згодом зазнав поразки у битві на Кривавій Річці (1838), яку бури відзначають як свято, а африканці вважають за трагедію. Зулуси, однак, продовжували боротьбу, тепер вже насамперед з британцями, що прибували тисячами. Спадковий принц Франції, син Наполеона ІІІ та імператриці Євгенії, який перебував на службі у Британській армії, був вбитий в одній із тогочасних битв.

Пізніше бури створили дві невеликі республіки — Трансвааль та Оранжеву Вільну державу, де вони спершу обернули в рабів місцеве населення, а потім розробили засади апартеїду — суворого расового розмежування. Народності північного Сото на чолі з Мошешом та їхні південні сусіди під проводом Секхукхуні одностайно повстали проти бурів і не підкорилися їхньому пануванню.

Відкриття алмазів у Кімберлі 1867 року та золота у Трансваалі привабило тисячі європейських авантюристів, що занепокоїло бурів. Серед новоприбулих був і Сесіл Родс, засновник Родезії. Матеріальна зацікавленість лежала в основі благородства, гуманних мотивів, з яких британці кинулися начебто визволяти своїх співвітчизників та аборигенів з-під бурського ярма.

Британія зосередила навколо бурських республік значні експедиційні війська чисельністю 20 000 чоловік, де було й чимало африканців, яким пообіцяли визнати їхні права. Бури були розбиті й підписали мир у 1902 році. Їхні республіки відтоді стали підвладними британській короні.

НАРОДЖЕННЯ НАЦІЇ АФРИКАНЕРІВ

У Європі з великим зацікавленням стежили за перебігом англо-бурської війни, і поразка африканерів викликала певні жалощі. Президент Трансваалю Пауль Крюгер знайшов притулок у Швейцарії і намагався розжалити європейську громадську думку змалюванням нещасть, що спіткали хоробрих та працьовитих першопрохідців, коли ті опановували дикі землі, де панував дух пітьми. Бури ставали об’єктом громадського співчуття як нещасні жертви підступного Альбіону; таке уявлення і тепер побутує у громадській думці Заходу.

Насправді ж африканери наприкінці дев’ятнадцятого століття становили меншість серед інших нащадків перших колоністів періоду Ост-Індської компанії. Перебування в Африці позначилось на їхньому інтелекті. Вони не знали загальнопоширених ідей волі, соціальної справедливості та прав людини, ідей, що, пробуджені Французькою революцією, осяяли історію Європи дев’ятнадцятого століття. Вони були противники будь-якого поступового мислення. Їхнє господарство лишалося патріархальним та відсталим.

Для британців, що обстоювали капіталістичний шлях розвитку на основі найманої праці, система расової сегрегації, практикована бурами, була пережитком минулого. Британію, в її тотальній економічній експансії, насамперед цікавив величезний промисловий потенціал Південної Африки — “справжня природна скарбниця”. Британська імперія досягла свого апогею, і в своїх економічних розрахунках мало клопоталася філантропією.

Отже, Британія забула про свою обіцянку дати політичні права корінному населенню за допомогу в англо-бурській війні. З другого боку, вона визнала африканерів за своїх підданців — з тими самими правами, як і в решти громадян.

З початком британського панування аборигенам стало ще гірше, і зміни несправедливого ставлення до них чекати було ще дуже довго. Нестримна дискримінація чорношкірих запанувала насамперед у господарських питаннях; низкою неправедних законів та директив білі закріпили за собою найкращі землі й запровадили драконівське законодавство, що допускає примусовий визиск чорної робочої сили.

Зрештою, перемога Націоналістичної партії на виборах 1949 року та кінець британського політичного домінування привели до влади крайніх лідерів системи расової сегрегації, відомої як апартеїд.

Автор: Макаду Ндіяс.



Комментарии 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.