Геноцид у Руанді

Нажаль історія багатьох африканських країн (зрештою, як і історія багатьох європейських чи азіатських країн) має чимало темних плям: війн, лихоліть, епідемій, катастроф, голоду і навіть такого жахливого явища людської історії як геноцид – повне знищення представників певного народу чи етносу. Найстрашніший геноцид в історії був розв’язаний Адольфом Гітлером проти євреїв, результати його більш ніж жахливі – 6 мільйонів євреїв, що мешкали в різних країнах Європи, були знищені нацистами, загинули в концтаборах, були розстріляні і закатовані. Це велика трагедія, але окрім цього були геноциди і поменше, наприклад геноцид вірмен, влаштований турками на початку 20-го століття, або жахливий геноцид народу Камбоджії, влаштований найкривавішим комуністичним диктатором Пол Потом проти свого власного народу у 60-ті роки минулого століття. Але був один геноцид, про який мало хто знає, і що дивно, був він зовсім недавно, якихось 20 років тому, у 1994 році в одній східно-африканській країні – Руанді.

Жертвами цього геноциду стали 800 тисяч руандійців (майже ціле населення великого міста), представників племені Тутсі, які були вбиті своїми ж співгромадянами, теж руандійцями, але представниками іншого племені – Хуту. Та перш ніж зрозуміти чому так сталось, треба зазирнути в історію цієї африканської країни.

ПРЕДІСТОРІЯ

Руанда – невеличка країна у центрально-східній Африці. З давніх часів її населяли кілька племен, найбільшими з яких власне були племена Хуту та Тутсі. Племена Хуту вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, Тутсі ж навпаки були кочівниками-скотарями, із великими стадами худоби (великої та рогатої) кочували то тут, то там. І звісно як всякі порядні кочівники Тутсі були більш войовничими, та в якийсь період давньої історії Руанди вони підкорили осілі землеробські племена Хуту.

Далі руандійське суспільство поділилось на дві касти – панівні Тутсі, які займали всі керівні посади (в тому числі посаду короля Руанди) та найбільш заможну частину населення і так званий «пролетаріат» Хуту. І що цікаво, для нас представники племен що Хуту, що Тутсі на перший погляд були б на одне лице, але насправді вони відрізняються за деякими малопомітними ознаки: в Тутсі здебільшого трішки інша форма носу. Також на протязі багатьох століть панування Тутсі були заборонені змішані шлюби між представниками різних племен, це і призвело до того, що ці племена не розтворились одне в одному (а жаль, бо тоді може й не було цього трагічного геноциду, як бачимо расизм, навіть африканський, між різними племенами, до добра не доводить).

Але ось настало 20-те століття, до Руанди завітали білі європейці. Спершу королі Тутсі присягнули на вірність німецькому кайзеру, але протягом першої світової війни бельгійські війська напали на її територію і повністю її захопили у 1916 році. Далі і аж до 1962 року Руанда була бельгійською колонією. У перші роки бельгійського панування представники племені Тутсі зберегли свої привілеї та аристократичне становище, але починаючи з 50-х років бельгійські колонізатори почали урізати права Тутсі, а на керівні посади дедалі частіше назначались представники «пролетаріату», вихідці з племені Хуту. Серед останніх теж дедалі більше наростало невдоволення багатовіковим гнітом Тутсі, яке у 1959 році перейшло у відрите повстання проти короля Тутсі. Повстання вилось у справжню маленьку громадянську війну, результатом якої стала ліквідація монархії (у 1960 році), чимало представників племені Тутсі стали біженцями у сусідніх країнах: Танзанії та Уганді. Руанда стала президентською республікою і водночас отримала незалежність, першим президентом, і фактично керівником держави вперше став представник племені Хуту, чоловік на ймення Каїбанда.

Проте президентом Каїбанда пробув недовго, в результаті військового путчу до влади прийшов тодішній міністр оборони країни, генерал-майор Жювеналь Хабьярімана (до речі теж Хуту). Втім це типова ситуація для Африканських країн другої половини ХХ століття, де військові перевороти стали звичним і навіть буденним явищем.

Так йшли роки, і вже підходило до завершення 20-те століття, наступили 90-ті роки, вже розвалився Радянський Союз, світ дедалі більше набирав ознак глобалізації (автор цієї статті в той час пішов до школи), у Руанді ж нащадки Тутсі, які стали біженцями ще в 60-ті роки задумали повернути собі владу і створили так званий Національний фронт Руанди (надалі НРФ), який недовго думаючи почав бойові дії проти руандійського уряду Хуту. Як відомо одна агресія викликає ще більшу агресію, а насильство завжди плодить ще більше насильство, тож серед племен Хуту стали активно зростати ненависницькі настрої проти Тутсі, які в їхній уяві представлялись в образі багатовікових поневолювачів. Крім того Тутсі часто були начальниками в Хуту (а хто взагалі любить своїх начальників), часто Тутсі були більш багатшими, заможнішими (а заздрість ще з часів біблійного Каїна, є причиною чи не всіх злочинів). В той же час утворилась екстремістська організація Хуту – Інтерахамве (на руандійській мові – «ті, хто нападає разом»). Вона то і стала головним лезом геноциду.

Інтерхамве

ПОЧАТОК ГЕНОЦИДУ

Але давайте по порядку: спершу президент Руанди старий вояка Жювеналь Хабьярімана намагався мирно порозумітись з Тутсі. Це викликало невдоволення серед радикально налаштованих Хуту. Останні по «хорошій» африканській традиції зробили черговий переворот – 6 квітня 1994 року президент повертався літаком з якоїсь міжнародної африканської конференції, вже на підльоті до землі президентський літак був збитий із ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) воєнізованим угрупуванням радикальних Хуту. У вбивстві ж президента радикальні Хуту, які самі скоїли цей злочин, звинуватили, саме так – ненависних Тутсі. З цього моменту по всій території країни прокотилась хвиля насильства, Тутсі які часто жили по сусідству із Хуту, ставали жертвами своїх власних сусідів. Особливо лютувала Інтерахамве, вбиваючи не тільки Тутсі, але й помірних Хуту, які не підтримували це криваве безумство, або навіть приховували в себе Тутсі. Інтерахамбве вбивало всіх Тутсі без розбору, жінок, старих, маленьких дітей. Швидкість вбивств Тутсі у Руанді в 5 разів перевищувала швидкість вбивств в німецьких концентраційних таборах в роки другої світової війни.

Під роздачу навіть потрапив десяток бельгійських миротворців ООН, які охороняли прем’єр-міністра Руанди, Агату Увілінгійіману, вона належала до помірних Хуту і була прихильницею мирного діалогу з Тутсі. Через це після смерті президента вона стала одною з перших жертв насилля, що невдовзі захлиснуло країну. Її дім оточили члени все тієї ж сумнозвісної Інтерахамве, бельгійським миротворцям, що охороняли прем’єр-міністра, запропонували здатись, обіцяючи життя, але після підступно вбили. Загинула й прем’єр-міністр Агата Увілінгійімана разом із своїм чоловіком, але на щастя їм вдалось сховати та врятувати своїх дітей (зараз вони знайшли політичний притулок у Швейцарії).

РАДІО 1000 ПАГОРБІВ ТА ЙОГО РОЛЬ У ГЕНОЦИДІ.

Особлива роль у руандійському геноциді 1994 року належить радіостанції радикальних Хуту, відомої як «Радіо 1000 пагорбів». Насправді діяльність руандійського «Радіо 1000 пагорбів» дуже повчальна для сьогоднішніх подій, що відбуваються в Росії та Україні, коли засоби масової інформації (радше дезінформації) своїми брехливими репортажами (там про «розп’ятих хлопчиків», «звірства київської хунти», «двох рабів з Донбасу» тощо) цілеспрямовано нагнітають національну ворожнечу між двома народами. Те саме робило Радіо 1000 пагорбів, нагнітаючи справжню ненависть та ворожнечу серед Хуту по відношенню до племені Тутсі, які «їдять дітей Хуту», і «взагалі навіть не люди, а таргани, яких всім порядним Хуту треба винищувати». І знаєте що цікаво, у віддалених руандійських селах, де «Радіо 1000 пагорбів» не транслювалось, не ловило, рівень насильства був або в рази менший, або й навіть майже взагалі відсутній.

Фактично геноцид у Руанді – це дуже показовий приклад, як ЗМІ (в даному випадку захудала африканська радіостанція) може впливати на громадську думку, викликаючи справжнє масове безумство, коли сусід, який жив поряд з тобою все життя, і здавалося б цілком нормальний чоловік, тепер йде тебе вбивати, тільки за те, що ти належиш до іншого племінного етносу, за те, що в тебе трішки іншої форми ніс. А тепер зізнайтесь, в кого є знайомі росіяни, які теж здавалося були цілком нормальні люди, а тепер тебе ненавидять за те, що ти укроп, правосек, фашист-людоїд-бандерівець і далі по списку. Тепер розумієте чому так відбувається, якщо навіть радіостанція може реально вбивати. І так було у Руанді, радіо справді вбивало, з радіоприймачем в одній руці, та закривавленим мачете в іншій члени Інтерахамве ходили з одного дому в інший, вбиваючи всіх Тутсі, при цьому надихаючись радіо трансляціями, які закликали вбивати всіх Тутсі немов тарганів. Зараз діджей цього радіо та його засновник відбувають довічне ув’язнення за злочин проти людства – розпалення геноциду у Руанді. Цікаво чи буде таке ж справедливе покарання для представників російських ЗМІ? Лишимо це питання відкритим.

РОЛЬ МІЖНАРОДНОЇ СПІЛЬНОТИ

Цікаво, що зробила міжнародна спільнота, щоб зупинити геноцид. Знаєте, рівним рахунком – НІЧОГО. Хоча звісно на засіданні ради безпеки ООН представники різних країн дуже стурбувались цими подіями, але ми ж то знаємо чого вартує їхня стурбованість. Навіть Бельгія, у якої загинули власні миротворці не зробила жодних активних дій, максимум це терміново евакуювали з країни всіх європейців та американців, що на той момент там були. І все.

Особливо ганебною була поведінка солдат ООН у руандійскій школі «Дон Боско». Там знаходився військовий штаб контингенту миротворців ООН і зрозуміло туди під захист ООНівських вояків збіглися сотні Тутсі, рятуючись від переслідуючих їх Інтерахамве. Невдовзі солдатам ООН був наданий наказ про евакуацію, і що вони зробили, просто лишили напризволяще, фактично на вірну смерть, сотні чоловік, жінок, дітей Тутсі, які знайшли у школі тимчасовий притулок. Одразу, після того як солдати ООН покинули школу, Інтерхамбве влаштували там криваву різанину.

ЗАВЕРШЕННЯ ГЕНОЦИДУ

Після початку кривавого безумства, що захлиснуло Руанду, воєнізовані формування Тутсі, які перебували у сусідніх країнах, їхній Національний фронт Руанди НФР одразу почав активний наступ на країну, з метою врятувати своїх одноплемінників Тутсі, які активно винищуються Хуту. І оскільки воювати вони навчились непогано, дуже скоро майже вся країна була звільнена від радикальних Хуту, чимало з яких вже в свою чергу почали втікати з Руанди боячись тепер вже зворотного геноциду Хуту зі сторони Тутсті.

Економічні наслідки геноциду були жахливі, невдовзі по ньому наступив голод (адже не був зібраний урожай) і всілякі епідемії, викликані жахливою антисанітарією у таборах для біженців, куди стікались, як Тутсі рятуючись від Хуту, а потім вже і Хуту рятуючись від Тутсі. Нехай ці жахливі події стануть хоч темним, але повчальним історичним уроком для всіх нас.

ГЕНОЦИД У РУАНДІ В КІНЕМАТОГРАФІ

І на завершення, ця подія знайшла своє втілення у кінематографі, гарний фільм про ці події був знятий у 2005 році під назвою «Відстрілюючи собак» про дівчинку Тутсі яка пережила вищезгадану різанину в школі Дон Боско, про ганебний відхід ООНівських миротворців, про католицького священика, який опинився в епіцентрі цього жахіття.

Але найкращий фільм знятий за цими подіями – це «Готель Руанда», всім раджу його подивитись, у ньому показано як простий службовець руандійського готелю, до речі з племені Хуту, ризикуючи своїм життям рятує своїх співвітчизників Тутсі від власних же фанатичних одноплемінників Хуту. Фільм показує людяність відвагу та благородство простого чоловіка, який у цьому безумстві не втратив своє людське обличчя. Цей фільм, як і «Відстрілюючи собак» знятий по реальним подіям, все що показано там не вигадка, а відбувалось насправді. Але про це ми мабуть вже більше розповімо в нашій рубриці «фільми про Африку».