Наслідки работоргівлі

раби

Безперечно, одним з найочевидніших наслідків работоргівлі є її вплив на демографію континенту. Хоча точні цифри назвати важко, можна з певністю припустити, що протягом чотирьох сторіч існування торгівлі рабами з Африки до Нового Світу було вивезено 20 мільйонів африканців.

Якщо врахувати вживані під час поневолення рабів методи, то втрати, що їх зазнала Африка, набувають жахливих пропорцій. Звичайно, злодіїв, злочинців, чаклунів та інший набрід такого самого ґатунку продавали в рабство без будь-якого жалю. Проте на рабів розживалися переважно під час воєн та грабіжницьких рейдів. У подібних випадках до захоплених і вивезених рабів додавалися ще й прямі або опосередковані жертви работоргівлі — люди, що загинули в бою або ж внаслідок голоду, хвороб та пошестей, які наставали після знищення врожаю, плюндрування зерносховищ та порушення вразливої рівноваги між населенням та довкіллям.

Такі страхітливі дії були звичною справою в усіх регіонах Африки, де вкоренилася атлантична торгівля. Усна література перенасичена стогоном жертв та описами заграв на небосхилах від палаючих селищ. Цей постійний стан війни з нескінченною низкою вбивств, руйнацій, грабунків та насильства зробив страх «одним із вимірів африканської душі». Можна сказати, на кожного бранця, вивезеного кораблями работоргівців, припадає 6-7 африканців, що загинули на континенті.



Проте ці втрати, розподілені в часі, становлять не більше як один відсоток чорношкірого населення. Можуть запитати, чому ж такий на загал незначний відплив робочої сили спаралізував африканське суспільство. Річ у тім, що работоргівці вивозили як правило молодих людей. Масова депортація цього прошарку суспільства, сповненого сили та здатного народжувати дітей, спричинила демографічну прірву, якої з часом не змогли заповнити новонароджені покоління.

ПОЛІТИЧНА КАТАСТРОФА

Не кращими були й політичні наслідки работоргівлі. Колишні політичні структури півночі Нігерії, Чаду і Конго почали занепадати, бо не змогли пристосуватися до умов, що утворилися через работоргівлю. Конго, яке тоді перебувало в самому розквіті, не спромоглося чинити опору тискові з боку португальців, що зі своєї бази на острові Сан-Томе доправляли рабів до колоній у Бразилії, попри ту обставину, що дехто з панівної аристократії, навернутої до католицької віри, ставився до них приязно. Керуючись своїми власними інтересами, португальці підбурювали місцевих вождів до заколотів і розпалювали боротьбу за владу серед окремих кланів, так що зрештою ця країна поринула в анархію.

Такої самої долі зазнали королівства Ойо та Бенін, які до приходу європейців досягли певного рівня інституційної стабільності. Вони не змогли опертися безперервним війнам, спричиненим работоргівлею. Невдовзі їхні провінції проголосили себе незалежними князівствами. На кінець XVIII сторіччя непересічна культура більш як двохсотрічної давності перетворилася на величезний театр безперервних конфліктів, внаслідок чого Бенін зажив сумної слави «кривавого Беніну».

Проте країни на узбережжі та поблизу нього спромоглися перебудувати свої інституційні структури і створити міцну владу. Так, наприклад, у Сенегамбійському регіоні традиційні політичні структури зазнали глибоких перетворень. На зміну монархії Божою милістю, яка відокремлювала володаря від своїх підданих і передавала владу його представникам, прийшла автократія. Хоч така система, спираючись на значну централізацію влади, неминуче породжувала зловживання, однак саме вона дозволила стримувати работоргівлю у «припустимих межах». Фута, Вало, Кайор, Банол, Сіне та Салум змогли нейтралізувати одне одного, тож у їхніх володарів пропало бажання вдаритися на територію сусідів.

Розташована поблизу узбережжя держава Акваму скористалася зі своїх комерційних стосунків з работоргівцями для утвердження свого панівного становища в цьому регіоні. Контролюючи внутрішні шляхи, вона могла чинити тиск на комерційні операції. Наприкінці XVIII сторіччя вона збирала зі своїх сусідів великі податки. Поява Акваму не була винятковим явищем. Такого самого разючого розвитку завдяки торгівлі з європейцями набула держава Денкієра в західній частині цього «золотого узбережжя». Посередницька діяльність давала їй значні прибутки. Вона створила могутню армію, що довзволяло обкладати податками Конфедерацію ашантів, частина провінцій якої вирішила об’єднатися проти свого могутнього сусіда.

Ашанті домоглися політичної та духовної єдності наприкінці XVII сторіччя. Пізніше, після низки переможних походів проти Денкієри, конфедерація запанувала на головних шляхах торгівлі золотом і відкрила шлях на узбережжя. Для керування новими територіями вона створила бюрократію, яка своєю покірливістю лише посилювала центральну владу.

НЕВИПРАВДАНІ ОБМЕЖЕННЯ

Попри згадане африканці не завжди корилися работоргівлі. Численні місцеві вожді робили все, що могли, аби покласти цій торгівлі край. Часто вибухали повстання рабів. У крові було втоплене повстання 1724 та 1749 років на острові Горе, 1779 року в Сен-Луїсі та 1786 року в Галамі.

Опір проти работоргівлі намагалися організувати численні вожді та жерці. У1673- 1677 роках мавр на ім’я Насер Еддін завоював королівства Фута, Вало, Жолоф та Кайор, ведучи справжній хрестовий похід проти місцевих володарів, причетних до работоргівлі. Лише після репресивних дій, до яких вдалася пост-факторія в Сен-Луїсі, старі режими було повернуто до влади. У 1701 році володар Кайора і Бавола Лацукабе захопив корабель работоргівців і відпустив його лише за великий викуп.

Діяльність короля Дагомеї Агаджі відзначалася рішучістю заходів і двозначністю цілей. Проклавши в 1724 році шлях на узбережжя, він ужив заходів щодо обмеження работоргівлі у своєму королівстві. Європейцям було заборонено завантажувати товари й залишати територію країни без дозволу короля. Постійно утримуючи на узбережжі військо, Агаджа зробив з работоргівлі королівську монополію і підвищував ціни на рабів, аби мати більший зиск. В умовах, що стосувалися продажу, він особисто давав вказівки щодо потрібних йому товарів, а також щодо кількості рабів, яку він вважав достатньою для обміну. Аби привести його до тями, європейці озброїли короля Ойо і підбурили його до нападу на Агаджу.

Однак хоч би які славні були численні спроби, вони не змогли покласти край работоргівлі. Ті африканські вожді, що ставилися вороже до торгівлі невільниками, не мали змоги створити проти неї спільний фронт. Слідом за ними прийшли марабути, які підбурювали місцеве населення прийняти ісламську віру, єдино здатну забезпечити порятунок. У 1725 році марабутська революція здобула перемогу в Футі Джаллон, у 1776 році настала черга Фути Торо. У 1787—1817 роках Усман Дан Фодіо заснував теократичну державу Сокото. Однак ні ті, ні ті не змогли припинити работоргівлю, яка зникла лише наприкінці XIX сторіччя.

В цю пору всі політичні об’єднання втратили свою цілісність. Нечітко окреслені в географічному плані, вони поєднували в собі два недоліки — нерівномірність заселення й демографічний занепад. Гнітючий авторитаризм панівної аристократії в поєднані з політичною ізоляцією, соціальною дискримінацією та крайньою нетерпимістю повсюдно спричиняли стан постійної напруженості, яка не сприяла появі миролюбних суспільств. На час, коли рабство вже відмирало, ці суспільства стали надзвичайно слабкими і вразливими перед лицем колоніалізму, який перебрав естафету работоргівлі.

Автор: Бає Гуес.



Комментарии 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.