Елвіс – африканець. Продовження.

Територія, яку займає нині Республіка Гана, європейцям відома як Золотий Берег. Починаючи з кінця XIX сторіччя, європейські морські держави запекло змагались за багатства цього краю. Всі ці країни: Великобританія, Данія, Швеція, Пруссія, Нідерланди й Португалія — будували форти по узбережжю Гвінейської затоки. (Так сталося, що всі ці двадцять дев’ять фортів і сьогодні стоять цілі й неушкоджені). На середину XIX сторіччя Золотий Берег офіційно приєднано до Британської імперії. Колоніальний губернатор правив тут аж до 1957 року, коли Гана стала першою африканською державою, що добилась від Великобританії незалежності. Першим президентом Гани став Кваме (“Рятівник”) Нкрума. Поряд із єгипетським керівником Насером він був чи не найвідомішим лідером Третього світу.

Але у Нкруми від влади запаморочилася голова. Зрештою він помер вигнанцем у Румунії. Гана почала падати по низхідній спіралі. Одна військова хунта змінювала іншу, і країна дедалі більше заплутувалася в боргах. Певної сталості Гана досягла тільки протягом останнього десятиріччя.

У грудні я вилетів до Аккри, поперед Елвіса з його родиною, й зупинився на деякий час у Елвісового друга Натана Остіна. Про мене добре дбали. Натанова дружина Поліна познайомила мене з африканською їжею. А їжа ця складається, як правило, з ямсу (чогось подібного до величезної картоплі-мутанта), кассави (меншого корнеплода) й плентину —”подорожника” (великих смаковитих бананів із зеленою шкіркою) або якогось поєднання цих трьох видів харчу. Бувши більш-менш заможними, Остіни часто дозволяли собі урізноманітнювати свою кухню м’ясом чи рибою. До них приходили на посиденьки різні їхні друзі й родичі; панувала товариська атмосфера. Всі вони намагалися вчити мене мови фанті, а я давав дітям уроки малювання. Полінин брат Еммануель поділився зі мною своїми планами: поїхати до Америки й заробити, попрацювавши там років п’ять, трохи грошенят, а потім, повернувшись до Гани, збудувати свій власний будинок.

Життєрадісні, сповнені оптимізму люди. Дуже скоро я полюбив Гану. Я був захоплений жвавою, життєрадісною та веселою вдачею ганського народу. Діти падали зо сміху, побачивши білого чоловіка в шортах, а незліченні власники крамничок закликали до себе, аби привітатися. Скрізь весь час лунала музика. Місцева західноафриканська музика, що сама зазнала впливу багатьох різних стилів: попу, диско, госпелу, ба навіть кантрі й вестерну, чергується тут із “Мрією про біле Різдво” та “Дзвонами”.

Пісні тут можуть бути в неякісному записі, можуть вириватися з якого-небудь деренчливого магнітофону автомашини, але мелодії незмінно вишукані й елегантні. Вокал виконується англійською, французькою чи мовою якого завгодно племені. Але звучання всього цього суто африканське, так що незручна поїздка в мікроавтобусі завдяки музиці стає незабутньо-яскравим переживанням. Західноафриканська музика в основі своїй позитивно-настроєва, добродушна — не агресивна, як американський реп, і не гнітюча, подібно до ямайкського реггі, що яскраво свідчить про щирий оптимізм ганців.

Є в Гані мусульмани, буддисти й анімісти, але панівною вірою тут є євангелічне християнство. Чи не кожен другий будинок видається центром якої-небудь секти із колоритною назвою: Церква Христа Сіонського, Священно-євангельський рух Західної Африки, Орден Святої Трійці…! Спереду й позаду всі вантажівки й мікроавтобуси обписані різними священними гаслами: “Не здавайся — твоє чудо чекає на тебе!”; “Я не можу допомогти тобі, але великий Ісус може!”; і найкраще з усіх: “Якщо твій Бог помер, спробуй мого!” Євангелізовано навіть назви підприємств: “Цар царів транспорт лімітед”, “Спаси — Ісусе магазин хімікатів”, “Єгипетсько-різдвяний бар битеників”. То звичайна справа — будь-котрої години дня чи ночі почути співи й плескання в долоні якогось зібрання на свіжому повітрі, під акомпанемент електрооргану, гітари, контрабасу, барабанів та кількох тромбонів. Із кожним днем наближалося Різдво, й релігійний запал от-от мав сягнути апогею.

24 грудня мене повідомили, що ввечері прибувають Елвіс із родиною. Я вирушив до аеропорту, щоб зустріти їх. Зайшов до кімнати для високоповажних гостей, де вже перебував Нана Елвіс — як завжди доброзичливий, стриманий і з усмішкою на обличчі. Супроводжували його Елізабет та їхні діти: Тереза (сім років), Метью (п’ять) і Крістофер (три). Там-таки була й шістнадцятирічна донька Юніс від першого Елвісового шлюбу.

Королева Елізабет була живим втіленням англійської дружини з середнього класу — тиха й спокійна, любляча мати. Колір обличчя в Юніс був темніший, ніж у решти дітей, адже перша Елвісова дружина була з Гани. Меншенькі мали ясно-кавовий відтінок шкіри й кучеряве (хоч і не настільки, як у африканців) волосся. Всі троє меншеньких були дуже жваві, але я відразу зрозумів, що саме Крістофер був найбільшою втіхою всієї родини. Елвіс і Ліз були дуже ґречні, запропонувавши мені просто стати членом їхньої сім’ї на наступні два тижні.

Автор: Джордж Дарлі Доран. Переклад з англійської.