Марокко – за могутнім Атласом. Частина перша

Марокко довгі часи було сховане перед очима Європи. Мароканці — горді та самовдоволені — затято берегли свій край від цікавих очей і рук європейців. Ця країна, яка побіч новітніх і цивілізованих життєвих форм, зберегла свої стародавні варварські звичаї й порядки. Мароканські володарі вибудували величаві міста, палати й твердині, опікувалися й наукою. Закладали й наділяли майном університети й інші школи в тих часах, коли і в Європі повставали перші високі школи (в XII. і XIII. ст.). Колись мали вони могутні армії, а їх флот плавав по європейських морях. Мароканці чванилися, що не лише їх князі походять від Бога, але й самі вони потомки святих.

Та в останніх століттях Європа йшла вперед нестримним кроком велетня, а вони відстали. Половина населення живе й досі первісним пастушим життям. Під поверхнею орієнтального життя помітні й європейські впливи. Мирне життя населення часто заколочують повстання і війни. Ще на початку 20-го століття пам’ятаємо велику війну марокканського вождя Абд ель Кріма, який у багатьох битвах переміг іспанців і ледь не прогнав їх зовсім із Африки. Завдав також чимало клопоту французам. Є країни в горах Атласу, де мешканці все ще бунтують проти французів. А на околицях Сахари є ще їздці-кочівники, на конях і верблюдах, які не признають чужинської влади і завдають французькому правлінню чимало клопоту.

Автор цього опису, англієць Скот О’Коннор, вибрався в товаристві кількох французів у подорож по Марокко.

Багато доріг через гори Атласу є в руках гірських племен. Головний шлях на Сахару — це Королівський шлях. Веде з міста Мекнес через середущий і великий Атлас і долину рік Муляя та Зіз до оазису Тафілялєту, колиски теперішньої династії та мети всіх мандрівників по Марокко.

З Мекнесу до міста Азру, де живуть марокканці й бедуїни, шлях для кожного відкритий. Тут є корчми й ринок, де торгують євреї. Та в кедрових лісах, через які проходить дальша дорога, все ще треба стерегтися. Коли автомобілі подорожних їдуть туди вдень, стрічають по дорозі берберійські сторожі з зарядженими рушницями. Вночі стежать там кіннотники.

За смугою лісів тягнеться узгір’я вигаслих вулканів, а далі гори Атлас, покриті снігом. Сніг тане на них аж на весні. Цей „Королівський шлях”, що скоро стане одною з головних артерій північної Африки, веде далі знову через кедрові ліси. Крізь гілля й листя видніє довгий і блискучий ланцюг найвищих верхів Атласу.

Від твердині Іцер починається країна зовсім інакша. Тут вже край скелистий, неврожайний, а ріка Муляя, що має багато води, коли тануть сніги на Атласі, — літом ледве живе. По берегах ріки стремлять скелисті шпилі й тягнуться високо-рівні. Чути вже тут подих найбільшої на світі пустелі — Сахари.

Подорожній, що мандрує цим шляхом при сході або заході сонця, захоплюється дивною загравою, в якій тоне світ довкола. При тім сяйві всі предмети виглядають змінені.
Лише раз в історії перейшла європейська армія з Марокко через Атлас, а саме римські легіони з міста Волюбіліс у сторону Сахари. Старий це шлях. Ходили ним каравани, навантажені дактилями і мароканською шкірою, з золотим піском і страусячими перами. Інші навантажені збіжжям, оливою, предметами люксу та щоденної потреби. Туди ж вдерлися до краю араби, фанатичні мусульмани.

Від міста Керанду веде шлях вздовж ріки Зіз. Вона в дальшому бігу губиться в пісках пустелі. Долина ріки дуже мальовнича. По обох боках здіймаються високі, голі скелі, що від вітру та дощів, морозу й бурі потріскали й покришилися. Здовж ріки розсілися укріплені села — «республіки», гнізда славних вождів. Про мир і війну вирішують у цих селах духовники.

Канали, що наводнюють поля й городи, беруть воду з ріки. Під палким африканським сонцем виглядають високі вежі сіл-твердинь дуже фантастично, та життя в них не має краси, ні сили. Темні вулички, подібні до тунелів, не допускають світла. В одному кутку бачите стайні та салони, одні й другі темні, як ніч. Побіч дім молитви, збудований із необтесаного дерева та грубої цегли із висушеного болота. В таких святинях найдете все, чого вимагає обряд. „Святая святих” звернена до Мекки, святого місця прощі та мандрівок усіх вірних мусульман. З мінарету закликає імам (магометанський духовник) своїх вірних до молитви, бо мусульманин, чи молиться у святині, чи у пустелі, ніколи не відступає від обряду своїх батьків.

Війт і вождь (в одній особі) такої оселі має дім, звичайно більший від сусідніх і гостинну кімнату, обвішану строкатими килимами, де приймає гостей із великою церемонією, яка від правіків все однакова. Далі від цієї місцевості небезпечно пускатися в дорогу, хіба в товаристві купецького каравану або військової охорони. Наші подорожні їхали цілим караваном. Не взяли з собою мулів і верблюдів, лише автомобілі, озброєні скорострілами.

За містом Ксар ес Сук простягалася тверда й гладка пустеля. Автомобілі, що досі їхали гусаком, тепер порозбігалися. Мчали наче вихор через пустелю і скоро доїхали до Ерфуду, головного міста країни Тафілялету. Тут ріка Зіз єднається з іншою і наводнює низку оаз. Води цих обох рік, при допомозі сітки каналів дають життя цій околиці, що без них була б мертва. Хоча довкола пустеля, палена сонцем і безплідна, тут в оазисах кипить життя, тут живе палке плем’я.

Їх села — це осередки, де відпочивають каравани, де зустрічаються бунтарі, вигнанці, розбійники, які нападають на каравани та спокійні купці, вожді, хитруни й політики, люди меча й книги; євреї, які віками терпіли приниження і тепер бажають приходу європейців, які забезпечили б їм спокій, добробут і владу; марокканські князі, що живуть тут на вигнанні, далеко від своїх дворів; шпіони та невільники, що в їх похмурих очах не пробивається ніяка надія на кращу долю.

Все це різнорідне життя лежить перед очима мандрівника, почавши від твердині Ерфуд, що її гармати дивляться на далекі пустині й оази, готові кожної хвилини сіяти знищення…

Не мають тут великої поваги до чужинців. Їм не вільно ввійти до міста, де живуть берберійці. З тої частини міста, де живуть французи, не відважиться ніхто вийти поза міські мури, як почнеться вечір. Це нове місто Ерфуд збудоване на берегах ріки. При сході й заході сонця сходять до ріки єврейки, щоб набрати в свої глечики води. Вони неподібні до інших. Вони тіни забутих предків. Вбрані в червоні туніки, на голові носять маленьку подушинку. З голови звисають по плечах серпанки. Головою їх громади є єврей Давид. Його товарові доми ростуть із дня на день, його агенти й посланці є всюди. Не має дверей у Марокко так сильно зачинених, щоб єврей не міг їх відчинити, хоч як його тут переслідують.

Автор: О Коннор, 1933 рік.