Спогад про подорож у Гвінею

Мені двічі довелося побувати в Африці: перший раз ранньою весною 1961 року, на дуже затишному радянському теплоході «Естонія», і другий раз — в грудні 1982 року. У морозну ніч ІЛ-18 злетів у бездонне небо, а ввечері ми були майже біля екватора, на іншому континенті.

Я не буду зупинятися на всіх враженнях, які швидко змінювали один одного: посадка в засніженому Белграді, політ через Середземне море. Але ось і Африка. Поворот вліво, і літак сідає на рабатському аеродромі в Марокко. Тут літо, до нашого красеня Ілу під’їжджають червоно-жовті цистерни з пальним, і смуглі, у червоних фесках з чорним кінчиком, марокканці заправляють його для подальшого шляху. Відпочинок закінчився. Витончена, у чорному костюмі й такій же пілотці працівниця рабатського аеродрому запрошує нас зайняти місця в літаку.

Летимо над океаном. Праворуч залишилися острови Зеленого мису, наближаємося до Дакару — столиці Сенегалу. Ось і острів Горэ, або, як його називають, острів сліз. Тут перебували африканці-невільники, і звідси кораблі работоргівців відвозили їх у Європу і Америку.

Летимо далі, до екватора; починає темніти, велике червоне сонце, як би трохи затримавшись над горизонтом, повільно йде за лінію океану. Далеко замиготіли вогники, ось вже Конакрі — столиця молодої Гвінейської республіки. Африканська ніч починається рано, сонце сіло, і швидко темніє. Дванадцять годин — день, дванадцять — ніч.

Виходимо з літака, відразу охоплює задушливо-жарким повітрям. Багато зустрічаючих. У літаку нашими супутниками були фахівці, які прямують до молодих африканських республік — Гвінеї, Малі, Гани. Було багато дітлахів, які з мамами летіли до татусів: грудень дуже сприятливий місяць для європейців в Африці. Нарешті всі формальності закінчені, їдемо в місто. За вікном автобуса миготять ліхтарі, що освітлюють торговців бананами, апельсинами та різною смакотою. Світяться вогні вогнищ, на яких готується сімейна вечеря. Все життя на вулиці.

Розмістившись у готелі, всією групою пішли до океану. Я з великим задоволенням показував товаришам знайомі вулиці засинаючого міста. Світив місяць, і ми проходили як би по тунелю, під кронами могутніх мангових дерев. Сюди навіть вдень не пробиваються і прямі промені африканського сонця.

Ось і чудова конакрійська набережна. Вона дуже покращилась після проголошення Гвінеї республікою. До океану нахиляються високі пальми і таємниче легкі по контуру величезні сейби. Сідаємо на лави, вдивляємося і услухуємося в нічний океан. Вдалині, на рейді мерехтять вогники човнів. Як далеко ми залетіли!

Перший день в Конакрі закарбувався в пам’яті. Все незвично, ми перші туристи, яких обслуговує Гвінейське управління туризмом. Раніше все це було в руках французів. Вулицями міста великий рух автобусів і автомобілів.

Конакрі — це насамперед морський порт і аеропорт, оснащений сучасною технікою. Ми в порту. Багато кораблів відшвартовано біля причалів, одні розвантажуються, інші під навантаженням. Везуть з Гвінеї головним чином бокситову руду, яка лежить на пристані пагорбами. Її підвозять в порт по залізниці, і транспортери безперервним потоком женуть її в трюми човнів. Вантажать банани. Грона їх зеленіють під великим навісом. Їх вправно упаковують у папір, не залишаючи закритими протилежні кінці, і також вантажать конвеєром транспортерів або вантажники на головах несуть упаковані в тюки утроби теплоходів, які повезуть ці чудові плоди до далеких берегів.

Ось причал, у якого стояли раніше і наша «Естонія», і теплохід «Урицьк», який колись вивантажував тут автомобілі.

Біля музею, в тіні пальм, розрізненими брилами лежать уламки зруйнованих пам’яток французьких губернаторів. Тут збираються гурти хлопців, і дорослі розповідають їм про похмуре минуле своєї батьківщини.

…Неймовірна яскравість одягу, незвичні для наших очей способи носити всіляку поклажу на голові. Діти прив’язані до спин матерів, і що дивно, малюки з голою головкою, під прямими променями сонця, тоді як їх мати йде з красиво пов’язаною хусткою, та несе ще поклажу на голові. Купи бананів і апельсинів, горіхи кокосові, кола, помаранчеві плоди манго, коренеплоди маніоки і багато всякого незнайомого для нас.

Але ось нам повідомляють нашу програму. Ми їдемо в глиб країни, наш маршрут — Кіндія, Маму, Далаба і Лабе.

…Рівнина поступово переходить у передгір’я, і дорога починає петляти між невисоких густо-зелених гір. Іноді перебігають дорогу сімейства мавп. Дитинчата, подібні до вершника, скачуть на спинах своїх матусь, а мавпячий ватажок, щось напівгавкаючи, напівкричачи, подає їм сигнали.

Близько Кіндії оглядаємо водоспад. Їх тут дуже багато, недарма Гвінею звуть «водонапірною баштою Африки». З гірського масиву Футі Джаллон починають свій стрімкий біг багато річок. По дорозі, в селах у видовбаних з гарбуза судинах жінки продають сліпучо білий кисляк.

…Стрічка асфальту давно позаду. Вона йде тільки до Кіндії. Дорога червоного кольору — це колір грунту, так як в ній багато бокситів і заліза. Обабіч дороги стіною стоять пропилені сухі високі трави. При зустрічній машині потрібно швидко закривати всі вікна, дихати важко від пилу і спеки. Все вище в гори, ось і Далаба. Це місце називають гвінейської Швейцарією.

У Далабі комендант запросив нас на концерт. Змагалися два самодіяльних колективи. Під ритмічні звуки тамтамів, по черзі, то група дівчат, то група юнаків показували своє самобутнє, чудове, небачене мистецтво. Яскраві враження відразу спокутували всі труднощі шляху.

На інший день знайомимося з кустарями-ремісниками. Прямо на вулиці, встромлені в землю палиці, ткач, натягнувши нитки вздовж вулиці, тче нешироку стрічку полотна (біла тканина з нескладною смужкою синього або чорного кольору). У майстерні чинбарів народні майстри майстерно виробляють різні вироби з шкіри. Обплітають кольоровими смужками пляшки, шиють сандалі, здебільшого, мабуть, як сувеніри, але і для місцевих жителів. У темній, прохолодній майстерні ювеліра нам показали тонкі філігранні прикраси зі срібла та золота браслети, сережки та інші прикраси. На дахах будинків рядами сидять величезні птахи, з голими рожевими шиями — грифи. На ринковій площі вони безбоязно снують серед людей.

На зворотному шляху ми заїхали на цитрусову плантацію. Стоять правильними рядами апельсинові дерева. Зрілі плоди, точно гарячі ліхтарі, виблискують на тлі темної зелені. Тут же і мандарини, вони смачніші гвінейських апельсинів. Ось і поле ананасів. Серед гостролистих попелясто-зелених листків стають коричневими плоди ананасів з зеленим чубчиком. Приємно згадувати холодний ананасовий сік з льодом, який був основним напоєм у нашій подорожі. Йдемо по довгим рядам бананової плантації. Величезні грона дозріваючих плодів звисають до землі.

Втомлені, пропилені червоним пилом, повні вражень повертаємося в Конакрі. Завтра рано вранці вилітаємо в Бамако — столицю республіки Малі.

Далі буде.

Автор: В. Р.