Про політичний устрій в Африці. Продовження.

Дедалі твердіша лінія деяких урядів може стати лебединою піснею вмирущих режимів. Однак саме ці режими наражають на ризик весь перехід до демократії в Африці. Деякі з них намагаються втриматися при владі, вдавшись — про людське око — до конституційної косметики.

Перша модель, випробувана наприкінці сімдесятих років з допомогою західних держав, які не хотіли втрачати партнерів з надійною репутацією, становила собою “лібералізацію панівних режимів без перегляду засад однопартійності держави та успадкованої від минулого природи цих режимів”. Однак подеколи це давало частині політичного класу нагоду остаточно відмежуватися від уряду. Крім того, викриття всіляких скандалів тягло за собою величезний ризик. Тож на початку вісімдесятих років більшість режимів облишили такий експеримент.

Інша модель — це дозволена й контрольована згори багатопартійність. Африканські державні діячі, які обрали цю модель, певно, вважали, що контрольована демократизація, зводячись переважно до засади багатопартійності, зможе захистити довготермінові інтереси панівної олігархії надійніше, аніж відверто авторитарне правління. Однак не бракує і несподіванок. Так, зокрема, сталося на Кабо-Верде, де президент Арістідес Перейра та Африканська партія незалежності Кабо-Верде, перебуваючи при владі з часу здобуття незалежності 1975 року, 1990 року перейшли до багатопартійної системи і програли загальні вибори в січні 1991 року.

Лишається згадати феномен “національної конференції” як своєрідного засобу безболісного переходу до демократії. Національні конференції, перша з яких була локальною спробою вивести бенінський режим із політичної та економічної кризи, спричиненої хвилею страйків, що паралізували країну, пізніше навально поширилися по всій Африці . Дві відбулися у 1990 році (в Беніні та Габоні), ще п’ять — 1991 року (в Конго, Малі, Того, Нігері та Заїрі). В інших країнах, зокрема в Камеруні та Центральноафриканській республіці, вимога провести національну конференцію є основною у програмах опозиції.

Перша з національних конференцій, тобто конференція в Беніні, була організована нашвидкуруч; на ній переважали технократичні підходи до правничих формальностей та економічних аспектів. Її головною метою було нейтралізувати корумповану й неспроможну групу урядовців, а також знайти вихід до кредитів з Міжнародного валютного фонду, Світового банку та Франції. Щось схоже відбулося і в Габоні та в Малі. У Конго було інакше: всупереч побажанням міжнародних фінансових організацій конференція розтяглася аж на три місяці. Дехто вважав, що це — взірець африканської балаканини. Одначе скидається на те, що конференція в Браззавілі виявилася з багатьох поглядів взірцевою. Французький історик Жан Шено цілком справедливо сказав недавно, що демократія потребує часу.

Відібраний у нагальних економічних проблем та в ділової активності час було використано для глибокого, безприкладного для Африки вивчення національної історії. Стан економічного, політичного та морального банкрутства, в якому нині перебуває Африка, вимагає підбиття підсумків. Вперше ціла країна неупереджено й об’єктивно розглянула вирішальний період своєї історії, її зовсім недавню, а отже, й найсуперечливішу й найзахмарнішу її фазу, саме ту, під час якої однопартійна держава проголосила справжню монополію на інформацію та її тлумачення.

Як на мене, коли демократія є безконфліктним розв’язанням соціальних конфліктів, то для досягнення такої мети вона вимагає певного мінімуму консенсусів. Жоден консенсус не має такої сили, як той, що грунтується на осягненні та спільному тлумаченні вирішальних моментів національної історії. Поки що рано оцінювати всю вагу нової символіки, вжитої на конференції, де змішалися християнські концепції всепрощення і суто африканські поганські обряди “омивання рук” над могилами предків після сповіді. Саме таке омивання за традицією освячувало відновлення соціальних зв’язків та встановлення нового соціального контракту, за яким члени громади живуть разом далі, поважаючи чітко визначені спільні цінності.

Однак попереду ще багато перешкод. Можливо, вони є рисою економічного та соціального становища в Африці. Нас має непокоїти не так економічна криза, яка з природи своєї не може тривати довіку, як економічна структура, яка довгий час формувалася за логікою нерівного поділу між працею та прибутком. Африканські трудящі нічого не виграли від економічного піднесення у шістдесятих-сімдесятих роках. Вони відзначають, що сподівані реформи, розроблені в МВФ та у Світовому банку, не розв’язали жоднісінької проблеми розвитку Африки, оскільки вони були націлені на виправлення зовнішньої розбалансованості африканської економіки. І навпаки — соціальні наслідки реформ для більшості населення були драматичними.

Отже, в недалекому майбутньому зросте ризик появи нової глибокої прірви між авторитарними олігархіями та африканськими народами, а також прірви між панівними класами, схильними до технократичної модернізації, та народними масами, які відчувають, що в них знову вкрадено “їхню революцію”.

Інша важлива перешкода стосується територіальної структури африканських держав, яку було скроєно кілька століть, а часом і кілька десятиліть тому за забаганками західних дипломатів та з врахуванням інтересів великих держав. Етнічні й регіональні проблеми стоять на порядку денному скрізь.

У шістдесятих роках драматичні події в Катанзі та Касаї (Заїр) і в Біафрі (Нігерія), позначені тавром чужоземного втручання, спонукали африканську інтелектуальну та політичну еліту беззастережно засудити “місництво” та “трайбалізм”. Відтоді становище змінилося. Скажена централізація в ім’я національної державності була одним із підмурків диктатур, які нині переживають кризу. З другого боку, етнічні та регіональні незгоди в Ефіопії, Анголі, Конго, Заїрі й Того стимулювали вимоги демократії.

Описані вище битви та перемоги, труднощі та проблеми вказують на те, що сьогоденна Африка схожа радше на лабораторію, ніж на безладне поле бою. Чи буде це лабораторія, де досліджуватимуться суто африканські проблеми, в той час як решта світу зможе спостерігати чи, в кращому разі, заохочувати таку діяльність? Чи, навпаки, вир подій на чорному континенті породить форум, де розглядатимуться нові питання всесвітньої ваги і вироблятимуться демократичні вимоги та формули, що хвилюватимуть всіх громадян світу?
Багато хто в Африці й поза нею схильний розглядати цей континент як унікальне явище. Та наскільки переконлива аргументація цих людей? Схоже на те, що створені після здобуття незалежності уряди нині розтринькали — на велике нещастя народів Африки — позичений за межами континенту капітал і прагнуть відступити назад, знову повертаючись до своєї власної політичної культури й випробовуючи творчий потенціал як міської, так і сільської еліти. Нині маємо прагнення до взаємообмінів та контактів саме серед африканських країн. Від Котону до Кіншаси, від Дуали до Антананаріву, від Браззавіля до Ніамеї, від Монровії до Аддіс-Абеби, від, Бонгі до Йоханнесбурга — скрізь помітна разюча схожість, бо ж у кожній країні діють одні й ті самі соціальні сили, форми мобілізації та сутички й перемовини.

Проте мені кортить внести поправку до враження, що Африка відступає, і розглянути появу цілковитої самобутності в перспективі. Сьогодні Африка експериментує з цілою серією проблем, які також мають бути розв’язані як давніми демократичними державами, так і багатьма країнами Півдня та Сходу, що йдуть до демократії. Таких основних проблем, на мою думку, три. Перша — це проблема стосунків між формальною представницькою демократією (з усім ризиком захоплення влади експертами, технократами та політиками, зрештою, людьми необхідними) та необхідним контролем і участю громадян. Друга — це проблема досягнення рівноваги між центрами влади (парламенти й уряди) та місцями життєдіяльності (підприємства, квартали, селища, регіони). Розв’язання етнічних питань у цьому разі має вирішальне значення… Третя — це проблема гармонійного здійснення та гарантій демократії у стосунках між національними територіями та широкими комунотарними угрупуваннями.

До того ж Африка потребує налагодження нових зв’язків, щоб утверджувати демократичний лад у всьому світі. Це може здійснитися за двох умов. З одного боку, треба відкинути колоніальну практику, яка завжди була на руку африканським диктаторам. З другого боку, треба покінчити з всіма агресивними та підступними різновидами ідеологічного та політичного патерналізму.

Автор: Елікіа Боколо.

P. S. В тім, деякі політичні лідери в Африці, попри свої диктаторські замашки намагались робити і хороші справи, скажімо хтось навіть пробував електрифікувати свої країни, вельми відсталі в цьому сенсі. Зрештою у наш час проектування електропостачання можна замовити навіть через інтернет (наприклад, ось тут https://nnov-tcn.ru/proect.php).