Гієни – вовки Африки

Гримлять постріли в кенійських заповідниках. Браконьєри? Ні. Це єгері відстрілюють гієнових собак. З щенячим вереском падають вони на землю, уражені кулями. Інші, уникли розправи, стають жертвами отруєних приманок, капканів, пасток. Чи заслуговують ці тварини такої долі? Гієнова собака – вовк Африки! Не виглядом, а звичками, розумом, організацією облавних полювань і дисципліною зграй, в яких буває і сорок і шістдесят псів, нагадує вона вовків.

Але зовні, особливо тупою мордою і великими округленими вухами, ці собаки трохи схожі на гієн. Але тільки зовні: вдача у них неймовірно жива. Вони дуже жваві, грайливі, постійно в русі – енергії явний надлишок.

А ось пальців на передніх лапах не п’ять, як у всіх в сім’ї собачих, а чотири. Напевно, щоб швидше бігати: адже чим менше пальців, тим жвавіше ноги. А ноги у трьохколірних – чорно-біло-жовтих – гієнових псів жваві надзвичайно. Загнати будь-яку зебру, антилопу для них неважке і приємне задоволення. Облаву вони організовують за всіма правилами: спочатку оточують стадо гну або газелей, потім кидаються разом. Коли ланцюг лютих загоничів прорваний, вони з радісними криками пускаються в гонитву. Шум, гам, пил – мчать дикі пси, що твої хорти, немов розпластавшись по землі. Але не абияк, а зі змістом: одні прямо за стадом, інші йому навперейми. Втомлених змінюють ті, які зберегли сили. На відстань у десять кілометрів вони можуть бігти зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину. Рідко хто в савані рятується від них втечею. Інші антилопи намагалися врятуватися в селах серед людей. Але вовків Африки нелегко налякати: люди кричали, кидали в них камінням, а ті тут же на очах рвали загнаного звіра на частини.

Впоравшись із здобиччю, собаки поспішаючи намагаються з’їсти якомога більше. Вони не залишають ні шматочка. Якщо ж собака переїсть, то при першій же можливості відригне надлишки їжі собакам, що спізнились, дитинчатам або їх нянькам. Обмін їжею так широко поширений у гієнових диких собак, що нерідко вона побуває в шлунку декількох тварин, поки буде, нарешті, переварена. Кожна голодна собака сміливо і впевнено відбирає у ситої напівперетравлений корм.

У полуденну жару собаки зазвичай не полюють – сплять, грають. Увечері ж, коли прохолодніше, а частіше рано вранці трусять підтюпцем, опустивши до землі тупі морди і насторочивши вуха. Винюхують, прислухаються чуйно. Тут краще не потрапляти ні малій газелі, ні великій антилопі, будь це навіть канна з гострими і довгими рогами, на яку не всякий лев наважиться напасти. Та й сам цар звірів, якщо пси ці дуже голодні, воліє піти з їх шляху, а то й розірвуть, особливо якщо він старий або дуже молодий.

Це єдині дикі собаки з плямистим забарвленням: чорно-жовто-білим. Кінчик хвоста у них білий, він служить сигнальним знаком під час полювання у високих травах. Мешкають гієнові собаки в основному в степових рівнинах, але іноді піднімаються на схили гір. Невелику їх зграю бачили навіть на Кіліманджаро – найвищій горі Африки.

Нещодавно два зоолога, Бернард Гржимек і Джордж Шаллер, повернулися з Африки і привезли багато цікавих відомостей про гієнових собаках.

«Дивні, зловісні створіння – ці гієнові собаки з величезними вухами, – розповідає Б. Гржимек. – Вони не побоялися якось напасти навіть на бегемота, стрибали гігантові на груди, і той був дуже радий, коли спостерігаючий цю сцену чоловік відволік розбійників пострілом. Бегемоту вдалося добігти до води. Відразу слідом за цим відчайдушна зграя псів оточила двох слонів, і ті боязко позадкували, піднявши догори хоботи».

Таких би сміливців приручити на користь людині! До речі, приручаються гієнові собаки легко, господаря люблять, стрибають, як божевільні, коли побачать його, і щебечуть – інакше і не назвеш їх вітальне бурчання. Але і ручні пси не можуть встояти перед спокусою розірвати курку або вкусити сусіда або гостя за ногу. Та й пахне від них нестерпно. «Виявляється, сморід, – говорить Б. Гржимек, – теж хороший засіб зберегти свою свободу».

Він бачив у Серенгеті, як зграя гієнових собак – 14 дорослих і 9 молодих псів – трусила по степу. Раптово обидва ватажка зграї зупинилися як вкопані і втупилися на стадо з 40 гну. Ватажки вийшли вперед метрів на двісті і не поспішаючи з байдужим виглядом побрели до стада. Зграя так само не поспішаючи рушила за ними. Тут здоровенна і, напевно, дурна гієна мало не зіпсувала їм все задоволення від полювання. Вона вискочила звідкись збоку і з усіх сил намагалася втекти подалі. Але втекти їй, звичайно, не вдалося: один ватажок кинувся за нею, швидко наздогнав, схопив за задню ногу і перекинув. Гієна заверещала, як перелякане порося, але не огризнулася, пес вкусив її разів зо два у повчання за дурість і знову потрусив до стада гну, яке поки нічого не підозрювало.

Як тільки два пса, що очолили мисливську операцію підійшли до антилоп метрів на чотириста, вони раптом в стрімкому бігу кинулися прямо до них. Гну їх помітили і кинулися врозтіч. Густий пил закрив на час сцену дії. Коли пил розсіявся, очима постала несподівана картина – антилопи не втекли, а розділилися на чотири невеликі групи і стояли щільними колами рогами назовні, захищаючи молодняк, що збився посередині. Гієнові собаки теж розділилися. Але кожна їхня спроба прорвати зімкнуте коло зазнавала невдачі – всюди їх зустрічали низько опущені гострі роги.

І тут люди побачили, як гірко поплатилося за свою неслухняність одне теля. Він порушив тверде правило, яке повинен знати кожен дитинча: непослух, коли стільки ворогів кругом, рівноцінний самогубству! Примхливе і неспокійне теля вискочило з щільного кільця антилоп. І в мить всі собаки кинулися до нього і розірвали його. Отримавши свою данину, пси більше антилопами не цікавилися, і ті розбрелися по степу.

І хоча ця данина, яку гієнові собаки беруть з усього живого, часом і велика, хоча і завивання і тявкання зграй цих псів кидають в паніку і поспішна втеча всіх копитних в степу, а грифи і стерв’ятники, впевнені в успіху полювання, заздалегідь кружляють над місцем дії трагедії, користь, яку вовки савани приносять її копитному населенню, чимала. Гієнові собаки, знищуючи в першу чергу хворих, слабких тварин, відіграють важливу роль в рівновазі сил природи, в балансуванні її ресурсів і відборі самих пристосованих. Тому в Національному парку Серенгеті розробляються заходи з охорони гієнових собак від надмірного знищення, яке їм загрожує.

Джордж Шаллер, місяцями слідуючи по п’ятах за гієновими собаками, дізнався багато нового, цікавого і несподіваного про їх життя і звичаї.

У зграях гієнових собак сувора ієрархія і дисципліна. І навіть поділ праці! Одні полюють, інші чатують цуценят. Після вдалого полювання мисливці поспішають до цуценят, малі вилазять з нір. І тоді великі пси, схиливши до них голови, відригають з горлянок м’ясо, яке принесли в шлунках.

Через два тижні малюки починають їсти м’ясо, але молоко смокчуть ще три місяці. Коли підростуть і зможуть дістатися до найближчого водопою, відмовляються зовсім від молока. Тоді, вийшовши з нори, вони більше в неї вже не повертаються. Слідують всюди за зграєю – починається мисливське життя.

Для псів-няньок, які чатують біля нір маленьких цуценят, завжди залишена недоїдена туша загнаного звіра. І ті, здавши чергування, одразу поспішають до неї, поки грифи все не розірвали. За малюками доглядають будь-які члени зграї. Тому, якщо у цуценят загине мати, вони все одно будуть нагодовані і виходжені. Коли в дикій савані зустрінуться два різних і, здавалося б, конкуруючих мисливських загони, дружелюбності їх немає межі. Пси стрибають, нюхають один одного, грають, змішавшись в загальних радісних веселощах. І розлучаються без сварок і гризні. «Більше того, одного разу у гори Меру, – розповідає Б. Гржимек, – зграя мисливських собак зустрілася зі зграєю диких гієнових. Все обійшлося так само мирно і спокійно».

Якщо хтось з псів на полюванні відстане і загубиться, він кличе друзів, і ті його не залишать. Почувши тривожний поклик, вся братія мчить до заблукалого товариша без зволікання.

Автор: І. Акімушкін